Меч і хрест - Лада Лузіна
Ні, не це божевілля, а банальний дебілізм фанатів, які ріжуть на кладовищах бродячих собак і, цілуючи перевернутий хрест, просять: «Стань моїм хазяїном, Сатано! – Ненавидь мене, обдури мене, убий мене!»
Ну не козли?
Тільки найсмішніше не це… А те, що ніхто навіть не ненавидітиме їх, не обдурюватиме й не вбиватиме. Ніхто, окрім них самих, які обманюють самих себе. Тому що їх харизматичного людиноненависника просто немає в природі. Є лише масове неуцтво покоління пепсі, чиї уявлення про Сатану почерпнуті з американських кіношок із Джеком Ніколсоном і Де Ніро, Аль Пачино і Біллі Зейном, Елізабет Харлі й Еммануель Сіньє.[10]
Тільки не прийде до вас Де Ніро, і не сподівайтеся! А Ніколсон не прийде тим більше…
Той, кого ви кличете, – зараз поряд з вами!
Розділ шістнадцятий,у якому з’являються провали
Київський простір, виявляється, має прямі виходи в інші світи, ці виходи зображено Булгаковим, але не названо…
М. Петровський. «Майстер і Місто»– Стій! – перебила його Марійка нетерпляче і навіть грубо.
По-перше, тому, що коли чоловік починає освідчуватися, в жінок з’являється дивне й абсолютно ілюзорне відчуття, що так буде завжди, і значить, не так уже це і важливо.
А по-друге, точніше, найголовніше, поряд з’явилося якесь усвідомлення – воно причаїлося десь неподалік, і Марійка нетерпляче заклацала пальцями, намагаючись підманути його ближче.
– Ти пам’ятаєш, письменник… Ні, він не історик… цей, як його? Нам Черешина про нього розповідала, коли говорила про Київ, який Олександр II назвав руським Єрусалимом.
Мир подивився на неї з непідробною цікавістю, із якою може дивитися на дівчину, що несе нісенітницю, тільки по-справжньому закоханий.
– Петровський! – згадала Марійка. І кисть її відразу ослабла, повиснувши в повітрі напіврозбрунькованою квіткою.
Вона замовкла і насторожено обвела очима кімнату – тепер невидиме усвідомлення було зовсім поряд, воно стояло не дихаючи в одному із закутків. І було абсолютним і вміщувало в себе цілковито все, як матрьошка, найменшою з яких і такою, що не таїть усередині ніяких секретів, була сама Марійка, вміщена в матрьошку іншу, більшу – загадку двох і ще одного дня, що перевалив за полудень, а третя, величезна й неозора, звалася Київ – Місто Київ, де і відбувалось усе це, і відбувалося воно завжди.
– Ти знаєш, чому… – проголосила вона збуджено.
Але її урвав хрипкий дзвін старовинного вухатого телефону.
Марійка, яка змушена була замовкнути, скривджено скривилась і, здивовано наблизивши до щоки слухавку, почула незвично схвильований голос Каті:
– Слава Богу! Додзвонилась! У вас зараз буде міліція! За крадіжку в музеї. Таксист дав адресу. Тікай!
– Куди? – очманіла Марійка.
– Додому.
– Мене вигнали, – пискнула вона, не встигнувши усвідомити: це не привід для заперечень.
Але Катя вже закричала:
– Клуб «Церцея». Це на Пушкінській. Поряд із «Бергоньє». Я чекатиму біля входу до пів на третю. Швидко!
– А Дарина?
– Її вже знайшли!
Слухавка заквапила її пульсуючими гудками.
І заголосила знову, ледве повернувшись на своє сідало.
– Ти де? – ударив Марійку у вухо істеричний крик Дарини.
– Я у нас удома…
– Я теж у нас удома, – відчайдушно проплакала Чуб. – Тільки тебе тут немає!
* * *Дарина вихопила з черевика ключ із котячою головою (благословляючи себе за цю безглузду босяцьку звичку – носити ключ у шкарпетці!) і засунула його в замкову щілину, одночасно натискаючи на дзвінок. Ключ провалився в порожнечу, але це не мало значення – двері вже відчиняли, і Землепотрясна ввалилася в щілину, що утворилася, наштовхуючись на невідомого лисого дядька із затишним ситим черевцем і зім’ятою страхом фізіономією. Позадкувавши, той врізався в шафу і затремтів усім своїм желеподібним тілом.
– Хто ви?! – хлипнув лисий писклявим голосом, який безуспішно намагався бути грізним.
– А ви хто? – випалила Дарина, спішно зачиняючи двері. – Замок виявився не внизу, а чомусь угорі, й був зовсім не старим, точніше, старим, можливо, навіть 60-х років, але ніяк не антикварним.
– Що із замком? – прикрикнула на лисого Чуб. – Де Марійка?
– Тут немає ніякої Марійки! – по-цапиному прогугнявив той. – Хто ви?
Гидливо відмахнувшись од його запитання, Дарина вбігла в кімнату і вросла ногами в підлогу.
Кімната була не та! І навіть не кругла, а прямокутна, що виходила лівим боком в іншу, з напівкруглим еркером, заставлену меблями похилого віку часів Дарининого дитинства.
На мить вона понадіялася, що просто переплутала поверх, хоча переплутати останній поверх, вище за який була тільки стеля горища, було вкрай проблематично. Але зваблена цією рятівною ідеєю, Чуб виринула на відчинений балкон і відразу зрозуміла: він залишився тим самим, тим самим – позбавленим перил бетонним майданчиком «для зльотів» під шпилястим ковпаком сірого даху.
Вона зацьковано озирнулася на товстуна й заволала від безсилля:
– Коли ви сюди в’їхали? Коли?!
– У сімдесятих, – відповів хазяїн криво.
У двері задзвонили.
– Не відчиняйте! – заволала Дарина. – За мною женуться. Вони і вас уб’ють теж!
Й ніколи було вибирати вислови.
Лисий застиг, дивлячись каламутним і благаючим про помилку поглядом на міцну експресивну дівулю, замотану в національний жовто-блакитний прапор, – божевільну і однозначно буйну!
Дарина кинулася до телефонного
