Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Юрт ненавидів мене з того віку, коли він іще не вмів ходити, внаслідок причин, відомих лише йому. Я не відчував до Юрта ненависті, але й ставитися до нього зі симпатією не міг. Я завжди непогано ладнав з Деспілом, хоча він частіше й тримав сторону Юрта, а не мою. Але це можна зрозуміти: вони були братами не тільки по матері, а й по батькові, а Юрт — молодшенький.

Із триспа Юрта вилетів промінь, я відхилив його та відповів ударом. Супротивник розсіяв мої промені та, кружляючи, відлетів убік, я кинувся слідом. Наші триспи водночас випустили конуси світла, і повітря між нами вибухнуло міріадами блискотливих часточок світла, бо обидва промені розлетілись ущент. Щойно перезарядивши зброю, я вдарив знову, цього разу нижче. Він піднявся, і знову фандони відбили обидві наші атаки. Ми підлетіли ближче один до одного.

— Юрте, — промовив я, — якщо один із нас уб’є іншого, то стане вигнанцем. Давай припиняти.

— Воно того варте, — відповів той. — Гадаєш, я про це не подумав? — із такими словами він рубонув навідліг, цілячись мені в обличчя. Інстинктивно я підняв руки, і ту, в якій був затиснутий фандон, й іншу, із трипсом, і коли на мене обрушилася злива променів, натиснув на спуски своєї зброї. Я почув, як він скрикнув.

Опускаючи фандон, побачив, що Юрт нахилився вперед, а його трисп відпливає від нього. Так само, як і його вухо, разом із червоною ниткою крові, котра швидко перетворилася на низку намистинок і вирушила у самостійний політ. Променем йому також зняло клаптик скальпа, тож Юрт намагався долонею притулити його на місце.

Мандор і Деспіл уже поспішали до нас, знижуючись по спіралі.

— Оголошуємо дуель закінченою! — волали вони, і я повернув головку свого триспа, ставлячи його на запобіжник.

— Юрта сильно поранено? — запитав Деспіл у мене.

— Не знаю.

Юрт дозволив йому наблизитись, і трохи згодом Деспіл виголосив:

— Із ним усе буде в порядку. Але мама страшенно розлютиться.

Я кивнув, однак зауважив:

— Це була його ідея.

— Знаю. Ходімо. Треба вибиратися звідси.

Він допоміг Юртові, скеровуючи його до отвору в Ободі, а фандон теліпався збоку, наче зламане крило. Мандор, син Свейвіла, мій зведений брат, поклав руку мені на плече:

— Мені відомо, що ти не хотів заподіяти йому жодного серйозного ушкодження, — сказав Мандор.

Я кивнув головою, прикусивши губу. Деспіл мав слушність щодо Леді Дари, моєї матері — нашої матері. Юрт був її улюбленцем, і йому вдасться тим чи іншим чином переконати її, що це була моя провина. Інколи мені здавалося, що вона любить обох своїх синів від Свейвіла, старого Герцога Ободу, з яким урешті-решт узяла шлюб, розірвавши стосунки із моїм батьком, більше за мене. Одного разу я випадково почув, що нагадую їй мого батька, бо дуже на нього схожий. Я подумав про Амбер та інші країни, що лежали в Тінях, і відчув звичний напад страху, бо це нагадало мені про звивистий Лоґрус, який, було мені відомо, стане колись моїм проїзним квитком до інших місць. Я знав, що доведеться випробувати його раніше, ніж це мало б статись, якби все йшло своїм шляхом.

— Ходімо до Сухая, — сказав я Мандору, коли ми разом підіймалися з ним від Безодні. — Я маю дізнатися у нього про ще деякі речі.

Коли я нарешті поїхав до коледжу, то не часто писав тим, кого залишив удома.

— Удома... — казала Вінта, — тепер уже незабаром. Попий води, — і вона подала мені флягу.

Зробивши кілька великих ковтків, я повернув флягу.

— Дякую, — промовив.

Відтак потягнувся, розминаючи затерплі м’язи, вдихнув прохолодне морське повітря. Подивився на місяць — тепер він висів далеко у мене за спиною.

— Ти, справді, відключився, — сказала Вінта.

— Я розмовляв уві сні?

— Ні.

— Добре.

— Поганий сон?

Я знизав плечима.

— Буває й гірше.

— Ти наче починав щось бурмотіти, саме коли я взялася тебе будити.

— Ось як.

Далеко попереду, на вістрі темного мису, я помітив невеличкий вогник. Вінта вказала на нього рукою.

— Коли пройдемо це місце, — сказала вона, — побачимо гавань у порті Бейль. Там ми поснідаємо та пересядемо на коней.

— А скільки звідти до Лісового будинку? — поцікавився у неї.

— Біля однієї ліги, — пояснила Вінта. — Невеличка прогулянка.

Вона трохи постояла коло мене, мовчки, дивлячись на берегову лінію й на море. Це вперше ми просто сиділи поруч, і я нічого не робив та нічим не переймався. І я відчув, як у мені заговорив чаклун. Відчув присутність магії неподалік. Це було не заклинання, не аура навколо якоїсь зачарованої речі, яку вона могла б мати на собі, а щось невловиміше. Я викликав свій магічний зір і спрямував його на неї. Нічого явного, але з міркувань обережності почав зазирати трохи глибше. Розширив свої можливості за допомогою Лоґрусу...

— Будь ласка, не роби цього, — сказала Вінта.

Вона спіймала мене на безтактності. Зазвичай вважається неприпустимим зондувати ось так свого колегу-практика.

— Даруй, — мовив я. — Я не знав, що ти вивчала магічні Мистецтва.

— Я не вивчала, — відповіла вона, — але відчуваю, коли їх застосовують.

— У такому разі ти могла би стати непоганою чаклункою.

— Мене це не цікавить.

— Я подумав, що хтось міг накласти на тебе закляття, — пояснив їй. — Тільки хотів...

— Що б ти не побачив, — відказала вона, — це нормально. Хай так і залишається.

— Як скажеш. Прошу вибачення.

Мабуть, Вінта знала, що я не залишу це без уваги; адже невідома магія може становити небезпеку. Тому продовжила:

— Хоч би що ти побачив, це не може тобі зашкодити, запевняю. Навпаки.

Я зачекав, але вона більше нічого не збиралася казати з цього приводу. Тому мені довелося облишити свої наміри до слушного моменту. Я перевів погляд знову на маяк. У яку нову халепу встряю, залишаючись біля неї? Звідки вона дізналася, що я повернувся до міста, не кажучи вже про те, що потім вирушив до ресторанчика в Смертельному провулку? Вінта не може не розуміти, що у мене виникнуть такі питання, і вона змушена буде відповісти на них, якщо зацікавлена в тому, щоб між нами запанувала