Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Гадав, ми прямуємо до Виноградарської, — озвався я до Вінти.

— Тобі ж відомо, що ти в небезпеці, — відповіла вона.

— Це важко було б не помітити...

— Можу запросити тебе до будинку мого батька в місті, — сказала леді, — або ми проведемо тебе назад до палацу; проте боюся, хтось знає, що ти тут, і незабаром спробує дістати тебе й там.

— Схоже на правду.

— У нас є човен, пришвартований отам, трохи далі. Можемо піти вздовж узбережжя під вітрилами — і ще до ранку будемо в заміській оселі мого батька. Ти зникнеш. І ті, хто шукатимуть тебе в Амбері, загублять слід.

— Тобто, ти не вважаєш, що у палаці я буду в безпеці?

— Може, й будеш, — відповіла. — Одначе твої вороги знатимуть, де ти. А якщо підеш зі мною, вони тебе не розшукають.

— Якщо не повернуся, Рендом дізнається від одного з вартових, що я попрямував до Смертельного провулка. Він почне бити на сполох, і зчиниться страшенна паніка.

— Завтра вранці зможеш через Козир зв’язатися з ним і сказати, що ти за містом; звісно, якщо прихопив карти з собою.

— Це так. А звідки ти знала, де я перебуваю цього вечора? Тобі не вдасться переконати мене, що наша зустріч була випадковою.

— Ні, ми стежили за тобою. Сиділи в закладі навпроти «Білла».

— Тобто, ти очікувала на події, що сталися?

— Я не відкидала такої можливості. Якби точно знала, що має статися, звісно, завадила б цьому.

— Що відбувається? Що тобі відомо, і яка твоя роль у цих подіях?

Вінта розсміялась, і я подумав, що це вперше чую, як вона сміється.

Сміх її не був холодним і глузливим, як можна було б чекати від подружки Каїна.

— Нам треба вийти у море, поки не почався відплив, — відказала леді, — а ти хочеш почути розповідь, яка триватиме аж до ранку. То що ж обираєш, Мерлю? Безпеку чи задоволення своєї цікавості?

— Я б обрав і те, і те, лише по черзі.

— Добре, — сказала вона, а тоді звернулася до слуги, меншого на зріст, якому дісталося від мене: — Ярле, підеш додому. Вранці повідомиш батькові, що я вирішила повернутися до Лісового будинку. Скажеш, що погода була чудова, мені захотілося піти під вітрилами, і я вирушила на яхті. Про Мерліна анічичирк.

Слуга приклав руку до картуза:

— Буде зроблено, міледі.

Він розвернувся й попрямував назад вулицею, якою ми йшли сюди.

— Ходімо, — звернулася вона до мене, і я разом із нею та здорованем, котрого звали, як довідався пізніше, Дрю, пішли між пірсами туди, де на хвилях гойдалася струнка франтувата яхта. — Умієш ходити під вітрилами? — запитала вона.

— Колись умів, — сказав я.

— От і добре. Допоможеш нам.

Що я й зробив. Віддаючи швартові, наставляючи вітрила та відходячи від берега, ми перемовлялися тільки відповідними репліками. Дрю сів за стерно, а вітрилам давали лад ми з Вінтою. Далі керували вітрилами по черзі. Вітер не викинув жодних сюрпризів, навпаки, він був практично оптимальним. Відійшовши від причалу, ми обігнули хвилеріз і без проблем вийшли у відкрите море. Я склав на палубі наші плащі. Виявилося, що під плащем на Вінті були темні штани та цупка сорочка. Дуже зручний одяг, якщо вона планувала щось таке заздалегідь. На поясі у неї помітив справжній меч, повномірний, а не якийсь кинджальчик, прикрашений дорогоцінними камінцями. І, судячи з того, як вона рухалась, я вирішив, що леді може дати собі з тим мечем раду. А ще Вінта нагадувала мені когось, тільки я не міг пригадати, кого саме. Нагадувала, радше, не рисами, а манерами, жестами, голосом. Утім, це було не так уже й суттєво. Були речі значно важливіші, й коли стандартна процедура відплиття залишилася позаду і виникла можливість перепочити, я втупився у темну воду й спробував швиденько розставити все по відповідних поличках.

Мені була відома в загальних рисах біографія Вінти, ми час від часу зустрічалися на різних імпрезах. Я пам’ятав, що вона знає мене як сина Корвіна і в курсі, що я народився та виховувався у Дворах Хаосу й наполовину належу до того роду, котрий здавна пов’язаний кровними узами й із самим Амбером. Під час нашої останньої зустрічі зрозумів з її слів, що їй відомо й те, що я певний час пробув у Тіні, удаючи там місцевого та здобуваючи освіту. Найімовірніше, дядько Каїн хотів, аби вона залишалася в курсі усіх родинних справ, і це показувало, що їхні стосунки могли бути достатньо серйозними. До того ж я чув, що вони були разом не один рік. Отож, мене цікавило, як багато їй відомо про мене насправді. Я не відчував, щоб від неї йшла якась загроза, але мав вирішити, що саме можу розповісти їй в обмін на інформацію про тих, хто полює на мене в Амбері. А вона, без сумніву, мала таку інформацію. Я відчував, що можливий саме обмін інформацією. Не міг цікавити її особисто, хіба що Вінта хотіла зробити родині певну послугу, яка могла бути їй корисною. А найпевніше, вона керувалася просто бажанням помститися за смерть Каїна. У такому разі ми з нею могли домовитися. Завжди добре мати союзника.

Проте я мусив вирішити, яку частину великої картини хочу їй відкрити. Чи бажаю, щоби вона плуталась у мене під ногами в усьому клубку подій навколо мене? Я дуже сумнівався в цьому. А ще ж невідомо, про що вона захоче дізнатися... мабуть, просто бажає брати участь у відплаті, хай якою та буде. Я подивився на її різке обличчя: місячне світло вигравало на кутастих вилицях, і легко було уявити, що це обличчя самої Немезиди.

Дивлячись із моря, з яхти, котру підганяв, задуваючи зі сходу, бриз на вершину Колвіра, повз яку ми саме йшли, і на вогні Амбера, що сяяли на її схилах, наче діамантова діадема у волоссі красуні, я знову відчув, як хвиля любові омиває моє серце. Хоча зростав у мороці, прорізуваному химерними спалахами, серед неевклідових парадоксів Дворів, де краса складалася зі сюрреалістичніших елементів, я відчував, що дедалі сильніше прив’язуюся до Амбера, з кожним разом, коли тут перебуваю, і нарешті зрозумів, що зрісся з Амбером в одне і тепер вважаю його своїм рідним домом. Я не хотів, аби Люк на чолі своїх