Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— То про що хочеш дізнатися? Про це чи про Люка?

— Про це! Ні, про Люка! Хочу знати й те, і те, чорт забирай!

— Отже, здається, ми вчинили мудро, обравши формат обміну інформацією. Дотримуватися певного порядку завжди корисно.

— Добре, ти здобуваєш іще очко. Продовжуй про Люка.

— Як на мій сторонній погляд, він відмовився від цієї брудної справи, щойно краще познайомився з тобою.

— Ти маєш на увазі, тоді, коли ми з ним заприятелювали? Тобто, він не прикидався?

— Тоді я ще не могла сказати напевне, до того ж він роками не заперечував проти замахів на тебе, але справді саботував деякі з них.

— А хто ж стояв за цими замахами, якщо Люк вийшов із гри?

— Рудоволоса жінка, з якою він був пов’язаний.

— Джасра?

— Так її звали, але я й досі не знаю про неї стільки, скільки мені хотілося б. Ти маєш цікаву інформацію?

— Гадаю, цю інформацію прибережу для обміну на щось суттєве.

Уперше Вінта подивилася на мене, звузивши очі та стиснувши зуби.

— Невже ти ще не зрозумів, що я намагаюся допомогти тобі, Мерлю?

— Розумію тільки те, що ти хочеш отримати від мене інформацію, — відказав їй, — і це нормально. Я не проти, бо тобі теж, здається, відомо дещо з того, що цікавить мене. Але маю визнати, що твої мотиви залишаються для мене незрозумілими. Як ти в біса могла потрапити до Берклі? Навіщо телефонувала мені, коли я був у Білла? Що це за сила, яку маєш, якщо кажеш, що ти не чаклунка? Як...

— Це вже три питання, — зауважила вона, — і ти хотів поставити ще й четверте. Може, тобі краще всі їх записати, а мені зробити так само? Тоді ми обоє могли б розійтися по своїх кімнатах та подумати, на які з них хочемо отримати відповіді?

— Ні, — заперечив їй. — Я не відмовляюся продовжити нашу гру. Але ти знаєш, чому хочу отримати відповіді. Для мене це питання самозбереження. Спочатку я гадав, що ти хочеш отримати інформацію, яка допоможе тобі дістатися вбивці Каїна. Але цю причину ти відкинула, а інших натомість не хочеш назвати.

— Я назвала тобі причину. Хочу тебе захистити.

— Вдячний тобі за таке бажання. Але з якого дива маєш цього хотіти? Якщо вже на те пішло, ми з тобою ледь знайомі.

— Хай там як, а це мій мотив, і пояснювати нічого не збираюся. Або погодься з цим, або ні.

Я підвівся зі свого місця й почав міряти кроками з кутка в куток патіо. Мені не подобалась ідея ділитись інформацією, яка може виявитися життєво важливою для моєї безпеки, а, у кінцевому підсумку, й для Амбера. Але я мусив визнати, що не програвав, отримуючи відповіді Вінти. Усе, що вона казала, скидалося на правду. Власне кажучи, рід Бейлів віддавна виявляв лояльність до Корони і мав із цього зиск. Я зрозумів, що найбільше мене бентежить небажання Вінти визнати, що її цікавить не помста. Навіть якщо не зважати на те, що це дуже нетипово для амберита чи амберитки, вона не мала жодного сенсу в цьому зізнаватися. Сказала б, що прагне пролити кров за кров, і це мене цілком би влаштувало. Я б не став дошукуватись інших мотивів. А що вона намагається втюхати мені натомість? Ефемерні химери й засекречені мотиви?

...І це може свідчити про те, що Вінта каже правду. Вона відкидає зручну брехню, а натомість пропонує щось громіздке й незрозуміле. Чи це не ознака щирості? До того ж вона точно знає відповіді на всі мої питання, ба навіть більше.

Я почув від столу легеньке торохтіння. Спочатку подумав, що то вона барабанить пальцями, у такий спосіб виказуючи роздратування. Проте, озирнувшись, побачив, що Вінта сидить нерухомо і навіть не дивиться у мій бік.

Шукаючи джерело звуку, я підійшов ближче. Перстень, уламки блакитного каменя і навіть ґудзик ходуном ходили, підскакуючи на стільниці, наче живі.

— Це ти робиш? — запитав я.

— Ні, — відказала.

Камінь у персні з тріском вилетів із оправи.

— То що відбувається?

— Я розірвала зв’язок, — пояснила вона. — Мабуть, хтось намагається його відновити, але поки що йому це не вдається.

— Але якщо я маю на собі слід, ці камені не потрібні їм, щоби знайти мене, хіба не так?

— Може, проти тебе виступає не одна сторона, — зауважила Вінта. — Гадаю, мені варто послати когось до міста і там викинути їх в океан. Якщо хтось захоче піти слідом за ними, хай іде.

— Ці уламки можуть привести тільки до печери, а перстень — до вбитого. Але я не готовий викидати разом із ними й ґудзик.

— Чому? З ним пов’язане велике невідоме.

— Саме тому. Адже ці речі мають працювати в обидва боки, чи не так? Отже, ґудзик може привести мене до метальника квітів.

— Це може бути небезпечно.

— Але якщо не зробити такого, то в перспективі це може виявитися ще небезпечнішим. Ні, можеш викинути в море решту цього каміння, але не ґудзик.

— Домовились. Я сховаю його й зберігатиму для тебе.

— Дякую. Джасра — це Люкова мати.

— Ти жартуєш!

— Жодним чином.

— Це пояснює, чому він не міг натиснути на неї та покласти край цим замахам на 30 квітня. Неймовірно! Це відкриває шлях до нових логічних висновків.

— Не проти ними поділитися?

— Пізніше. Це може зачекати. А просто зараз я хочу з’ясувати роль цих каменів, — вона згребла їх усі з того кола, яким їх окреслила, і на мить вони, здавалося, затанцювали у неї в руці. Вінта підвелася зі стільця.

— Почекай, а ґудзик? — нагадав я.

— Давай його сюди.

Вона поклала ґудзик до кишені, а решту камінців затиснула в руці.

— А хіба тебе не буде помічено, якщо ти носитимеш цей ґудзик на собі?

— Ні, — відказала вона, — мені це не загрожує.

— Чому?

— На те є причина. Перепрошую, я маю ненадовго залишити тебе: треба знайти контейнер для каменів і послати когось їх викинути.

— А на слугу вони хіба не налаштуються?

— На це потрібен певний час.

— Ага, зрозуміло.

— Випий поки що кави чи з’їж щось.

Вона розвернулася й пішла. Я з’їв шматок сиру. Намагався зрозуміти, чого отримав