Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я відклав на певний час питання, хто саме полює на мене та яким чином мене тут знайшли, якщо, взагалі, полюють, справді, на мою особу. Зараз усе це не мало жодного значення. Якщо їм удасться те, що вони надумали, я буду мертвим, незалежно від того, чи це грабіжники, яких цікавить мій гаманець, чи наймані вбивці.
Знову. Шум нагорі. Хтось причаївся прямо в мене над головою. Це має початись ось-ось...
Човгання, тупіт, гучний крик, і нападник зістрибнув із даху, приземлившись просто переді мною. Його крик, очевидно, був сигналом для лучника, бо за рогом будинку виник рух, і швидкі кроки почулися й за іншим рогом, у мене за спиною.
Той, який зістрибнув із даху, ще не встиг торкнутися землі, а я вже метнув на нього Фракір з наказом убити. А на лучника кинувся сам, розмахуючи мечем, коли той ще тільки вигулькував з-за рогу. Мій меч розрубав лук, руку, що його тримала, а також пройшов крізь живіт нападника. Були й певні мінуси: за спиною лучника виявися ще один чолов’яга з оголеним мечем, а терасою до мене біг іще хтось.
Лівою ногою впершись у груди скоцюрбленого лучника, я щосили штовхнув його назад, в обійми того, хто був у нього за спиною. А інерцію відштовхування використав, щоби крутнутися на місці, описавши мечем неймовірно широчезну дугу, що дало мені змогу відбити удар того хлопця, котрий наскочив на мене ззаду, перетнувши терасу. Вчасно, бо його удар саме мав відтяти мені голову. Я зробив випад, цілячи йому в груди, він відбив удар. Краєм ока я помітив, що той, хто зістрибнув із даху, упав на коліна й схопився за горло — Фракір не гаяла часу.
Позаду мене був іще один нападник, і через це я відчував спину незахищеною. Треба робити щось, і хутенько, або його клинок устромиться в мене залічені миті. Отже... Замість ударити у відповідь, я удавано спотикнувся, а насправді переніс центр ваги тіла й став у вигідну позицію.
Кинувшись уперед, він ударив згори. Я відскочив убік і зробив випад, перекрутившись усім тілом. Якби він зумів оцінити кут удару під час мого руху, я б за секунду дізнався про успіх ворога. Дуже небезпечно, але вибору в мене не було.
Навіть коли мій клинок простромив йому груди, я не був упевнений, чи не постраждав сам. Хоч це зараз і не мало значення. Зачепив, не зачепив. Я мусив продовжувати свій рух, поки не зупинюсь, або мене не зупинять.
Меч використав як важіль, повертаючи його й не припиняючи свій рух проти годинникової стрілки навколо тіла супротивника. Це тіло мало прикрити мене від четвертого з нападників.
Цей маневр мені удався, але частково. Часу на те, щоби повністю прикритися мертвим тілом, що стирчало на лезі, наче на рожні, уже не вистачало. Але я ще міг влаштувати невеличке зіткнення між небіжчиком та останнім із нападників. Сподівався, що встигну, а надто коли побачив, що останній противник не втримався на ногах, зіскакуючи з тераси. Тепер я мав час вивільнити клинок і зійтися у двобої з ворогом.
Я рвонув меч...
Прокляття, прокляття, прокляття! Лезо застрягло між кісток і не бажало виходити. А четвертий тим часом схопився на рівні ноги. Я й далі вертів мертве тіло, захищаючись ним від нападника, водночас лівою рукою намагаючись забрати у мого вже колишнього супротивника його зброю, яку він стискав мертвою хваткою.
І знову та ж кількість проклять... Хватка була справді мертвою, пальці небіжчика охопили руків’я меча, наче стальні троси.
Четвертий, який уже біг до мене вулицею, вишкірив зуби в глузливій посмішці та схопився за свій меч, витягаючи його з піхов, поспішаючи почати розвагу. Саме тут я й помітив, як зблиснув блакиттю перстень на його руці, ніби бажаючи розвіяти мої сумніви, чи саме на мене чекала тут засідка цієї ночі.
Зігнувши коліна, я підвів обидві руки глибоко під тіло мертвяка.
Такі ситуації, як ця, іноді закарбовуються у пам’яті, наче відеозапис: жодної притомної думки, але безліч миттєвих відчуттів, яскравих, хаотичних, таких, які можна вишикувати в ряд тільки згодом, коли прокручуватимеш епізод знову й знову.
На вулиці почулися крики, — удалині й зовсім близько. Я чув, що до місця сутички зусібіч біжать люди. Під ногами у мене були калюжі крові, й увесь час я тримав це в пам’яті, аби не ослизнутися. Бачив, що лучник, розрубаний разом із луком, лежить під терасою, там, де вона закінчується. Удавленик, той, який гуляв дахом з мечем у руках, теж розпластався на землі, праворуч від живого нападника, котрий наразі загрожував мені. Настромлене на мій меч тіло теж перейшло у розряд мертвих вантажів. Із певним полегшенням я побачив, що нові нападники не вигулькують на сцену і той рубака, який переді мною — останній. А він підбирався до мене, кружляючи та вихляючи, готуючись кинутися на мене.
Добре. Пора.
Крутонувши мертве тіло, я щосили штовхнув його на свого нападника і не став дивитися, як це подіяло. Ризик, на який зібрався піти, не дозволяв мені помилуватися цим.
Я сплигнув на вулицю, перекотився через плече повз розпростертого жмура, якого задушила Фракір. Під час цього маневру почув глухий стукіт та приглушений вигук позаду себе і зрозумів, що мої зусилля не були марними, хоч певною мірою. Наскільки мені допомогло це штовхання мертвяка на свого останнього ворога, мав іще з’ясувати.
Моя правиця ковзнула бруківкою, наблизилася до задушеного й схопила його меч. Я перекотився ще далі, схопився на ноги, розвернувшись у напрямку, звідки дістався сюди, водночас витягаючи меча, перехрещуючи ноги та відскакуючи назад...
...Я ледь устиг. Він напосів на мене, атакуючи потужно, раз у раз, і довелося задкувати поспіхом, шалено парируючи його удари. Він усе ще шкірився, але трохи пригальмував після мого першого удару у відповідь. А мій другий удар стер посмішку з його обличчя.
Опанувавши ситуацію, я був цілковито впевнений у собі. Чолов’яга виявився міцним,
