Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Супротивник був потрібний мені живим, а це трохи ускладнювало справу. Цей перстень із блакитним каменем, що зблиснув перед моїм обличчям і знову сховався, приховував таємницю, розгадка якої була йому відома. А я її потребував. Отже, мені залишалося тільки напосідати на нього, вимотувати його...
Я спробував розвернути ворога, полегеньку, якомога непомітніше. Сподівався, що він, задкуючи, перечепиться через труп, що лежав позаду нього. І це спрацювало, майже.
Коли, відступаючи, ворог наступив на руку розпростертого на землі, то нахилився вперед, аби не втратити рівноваги. В пориві натхнення, де нема місця роздумам, він перетворив свій раптовий рух на стрімку атаку, помітивши, що мій клинок не стоїть між нами — зауваживши, що він спіткнувся, я саме опустив меч, готуючись до остаточного нападу. Але виявився занадто самовпевненим.
Він вгатив по моєму мечу навхрест, ледь не вибивши зброю мені з рук. Коли його клинок відхилився вбік, ми зійшлись упритул, розвернувшись обличчями в один бік. Це дало йому шанс зацідити мені зліва по правій нирці, щосили.
Водночас він виставив ліву ногу, щоби зробити мені підніжку. Сила удару показала, що мій супротивник близький до перемоги. Падаючи, я лише спромігся захопити свій плащ, смикнути за нього й закрутити його так, щоб наша зброя заплуталась у ньому. Намагався вивернутись і впасти на противника згори. На жаль, це мені не вдалося. Ми вдарилися пліч-о-пліч, лицем у лице, і чиясь гарда, може, що й моя, болюче вдарила мені по ребрах, з лівого боку.
Я впав так невдало, що моя правиця опинилися піді мною, а ліву руку все ще обплутував плащ. А от ліва рука ворога була вільна й піднята вгору. Він учепився нігтями мені в обличчя, а я у відповідь вкусив його за руку, але не зміг утримати її в зубах. На щастя, мені вдалося звільнити лівицю, і я заїхав кулаком йому в обличчя. Він відсмикнув голову, спробував заїхати коліном по стегну, тоді викинув розчепірені пальці, цілячись мені в очі. Я схопив і стиснув його зап’ясток. Наші правиці опинилися під нами, а маса тіла у нас була приблизно однакова. Мені залишалося тільки здавлювати зап’ясток ворога.
Його кістки хруснули під моїми пальцями, і він уперше зойкнув. Тоді я просто відштовхнув його, перекотився на коліна й почав підводитися, змушуючи піднятись і його. Гру було закінчено. Я переміг.
Раптом він важко упав на мене. На якусь мить я подумав, що це його останній трюк, а тоді побачив клинок, що стирчав у нього між лопаток, і руку зловісного на вигляд типа, котрий його туди встромив, а тепер намагався звідти витягти.
— Сучий ти сину! — заволав я англійською, хоча, гадаю, усі навколо здогадалися, що має значити мій вигук. Я впустив свою ношу і затопив кулаком у пику незнайомцеві. Він упав навзнак, а клинок його залишився, де був. — Він був мені потрібний!
Я нахилився до мого нещодавнього супротивника й усадив його в найзручнішу можливу позу.
— Хто тебе послав? — запитав. — Як ти мене знайшов?
Він скривив рота у спробі посміхнутись, і його підборіддям побігла цівка крові.
— Я... не подаю... жебракам, — вимовив. — Поспитайся деінде, — він упав обличчям униз, забруднивши кров’ю мою сорочку.
Я стягнув перстень із пальця вбитого, поповнивши свою колекцію клятих синіх камінців. Тоді піднявся і втупився у чоловіка, який заколов мого нападника. Дві постаті схилилися над ним, допомагаючи йому звестися на ноги.
— Якого біса ти так вчинив? — запитав я, підступаючи до цієї компанії.
— Я врятував твоє кляте життя, — огризнувся незнайомець.
— Пішов ти з таким порятунком! Хто тебе просив лізти куди не треба? Він був потрібний мені живим!
Тоді заговорила одна з постатей, яка підтримувала незнайомця, і я впізнав цей голос. Жінка м’яко поклала руку мені на передпліччя, і тільки тоді я усвідомив, що знову намірився вдарити.
— Це я йому наказала, — мовила жінка. — Я злякалася за твоє життя, але не знала, що ти хочеш узяти його в полон.
Вона відкинула каптур темного плаща, і я побачив бліде обличчя з тонкими шляхетними рисами. Це була Вінта Бейль, коханка Каїна, яку я востаннє бачив під час похорону. Вона була третьою дочкою барона Бейля, котрому Амбер завдячував численними бенкетами.
Я відчув, що тремчу. Зробивши глибокий вдих, опанував себе.
— Зрозуміло, — промовив я нарешті. — Дякую.
— Мені шкода, — сказала вона.
Я похитав головою.
— Ти не могла знати. Що зроблено, те зроблено. Я вдячний будь-кому, хто прагне мені допомогти.
— Хотіла б допомогти ще, — сказала вона. — Цього разу я помилилася, але мені здається, що тобі й надалі загрожує небезпека. Ходімо звідси.
Я кивнув.
— Зачекай хвилинку.
Підійшовши, я забрав Фракір з горлянки ще одного вбитого.
Вона швидко зникла в моєму лівому рукаві. Меч, що мені дістався, підходив до піхов, які залишилися від попереднього, тож я засунув його туди, поправивши всю перев’язь, яка трохи зсунулася назад.
— Ходімо, — сказав до Вінти Бейль.
Учотирьох ми пішли в напрямку Портової вулиці. Цікаві зіваки поспіхом давали нам дорогу. Хтось, очевидно, уже взявся грабувати трупи, які ми залишили за собою. Все розпадалося, центр не тримав[55]. Але, чорт забирай, це був мій дім.
5
Разом із леді Вінтою та двома слугами з дому Бейля ми простували пішки крізь ніч, що дихала морськими бризками, під місячним та зоряним небосхилом, віддаляючись від Смертельного провулка. Від удару руків’ям меча мені ще болів бік.
Але пощастило, що я відбувся лише синцем на ньому після сутички з нападниками. Як їм удалося так швидко розшукати мене після мого повернення, не міг второпати. Але мені здавалося, що Вінта може мати певні ідеї щодо цього, а ще я схилявся довіряти їй і тому, що був з нею трохи знайомий, і тому, що вона втратила свого коханця, мого дядька Каїна — він загинув від руки мого колишнього приятеля Люка, а, схоже, саме від Люка йшло все, пов’язане з блакитними каменями.
Коли ми залишили Портову й завернули
