Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ти формулюєш цілком логічно.

— Але запевняю, що для твого ж добра тобі краще довіритися мені в усьому.

— Ти сподіваєшся через мене добратися до вбивці Каїна?

— Так, — сказала вона, — а оскільки його вбивця може вбити й тебе, я б хотіла до нього дістатися.

— Тобто, хочеш сказати, що помста не є твоєю головною метою?

— Саме так. Я краще б воліла захистити живого, ніж помститися за мертвого.

— Але питання переходить до розряду чисто теоретичних, якщо за цим убивством і замахами на мене стоїть та ж сама людина. Ти гадаєш, так воно і є?

— Не впевнена, що це Люк підіслав учора тих людей до тебе вночі.

Я поклав яблуко поруч із горнятком та відсьорбнув великий ковток кави.

— Люк? — перепитав. — Який Люк? Що тобі відомо про якогось Люка?

— Лукас Рейнард, — сказала вона спокійно. — Той, який тренував банду найманих убивць у заповіднику біля Пекоса, на півночі Нью-Мексико, поставляв їм спеціальну зброю, котра працюватиме в Амбері, а потім відіслав їх додому чекати на його наказ, щоби слушної миті зібрати їх і переправити сюди, аби спробувати утнути щось на зразок того, що утнув твій татусь багато років тому.

— Срань! — кинув я.

Це пояснювало багато чого — наприклад, появу Люка у похідному одязі в готелі «Гілтон» у Санта-Фе, його казочки про те, як він любить вештатися біля Пекоса, дивні набої, що я знайшов у його кишені; пояснювало те, чому він вчащав у ті місця, хоча цього аж ніяк не вимагала його комівояжерська діяльність... Раніше таке мені й на думку не спадало, але тепер, у світлі останніх подій, це в’язалося докупи.

— Гаразд, — визнав я. — Схоже, ти знаєш, хто такий Люк Рейнард. Не хочеш розповісти мені, як про все це дізналася?

— Так.

— Так?

— Так, не хочу. Гратиму за твоїми правилами, а тому ділитимуся з тобою інформацією тільки в обмін на твою. Міняймося так на так. Якщо подумати, мені це теж зручніше. Як тобі така схема?

— І кожний з нас може відмовитися відповідати на незручне питання?

— Так. Але тоді обмін інформацією припиниться, якщо ми не домовимося про інше.

— Я згоден.

— Значить, заборгував мені одну відповідь. Ти повернувся до Амбера тільки вчора. Де був до того?

Зітхнувши, я відкусив ще шматочок яблука.

— Глибоко копаєш, — сказав, помовчавши. — Це довга розповідь. Я був у багатьох різних місцях. Усе залежить від того, який проміжок часу тебе цікавить.

— Скажімо, відтоді, як ти вийшов від Меґ Девлін, і до вчора.

Я ледь не вдавився яблуком.

— Гаразд, твоє зверху, — визнав. — Маєш до біса добрих інформаторів. Цього разу то мала бути Фіона. Ви з нею у змові, так?

— Зараз не твоя черга ставити питання, — посміхнулася вона. — Ти ще не відповів на моє.

— Хай буде так. Після того, як я вийшов від Меґ, ми з Фі повернулися до Амбера. Наступного дня Рендом відіслав мене із завданням вимкнути прилад, який я створив і назвав Колесом-Привидом. Це мені не вдалося зробити, але дорогою я зустрівся з Люком. Він, як не дивно, врятував мене зі скрутного становища. Після цього у мене виникло непорозуміння з Колесом-Привидом, і мені довелося скористатися незвичним Козирем, який переніс нас із Люком у безпечне місце. Згодом Люк ув’язнив мене у кришталевій печері...

— Ага! — вигукнула вона.

— Мені зупинитися на цьому?

— Ні, продовжуй.

— Я просидів там місяць чи два, хоча в Амбері минуло лише кілька днів. Звільнився завдяки двом типам, які працювали на леді на ім’я Джасра; у мене виникла суперечка з ними й із самою леді також, і я перенісся через Козир до будинку Флори у Сан-Франциско. Там я вирушив до квартири, де раніше було скоєно вбивство...

— Тобто, до квартири Джулії?

— Так. У цьому помешканні виявив магічну браму, яку мені вдалося відчинити. Пройшовши крізь неї, опинився у місці, яке зветься Вежа Чотирьох Світів. Там саме точилася битва; нападників, схоже, очолював суб’єкт на ім’я Далт, який уже раніше набув собі в Амбері поганої слави. Опісля мене переслідував магічний смерч, а також мені погрожував чаклун у масці. Я забрався звідти за допомогою Козиря і повернувся додому, вчора.

— І це все?

— Якщо розповідати стисло, так.

— Ти щось випустив?

— Звісно. Наприклад, за брамою чатував Страж Порога, однак мені вдалося пройти повз нього.

— Ні, це несуттєво. Ще щось?

— М-м... Так, були дві дивні розмови, кожна з яких завершилася квітами.

— Розкажи мені про них.

Я розповів.

Коли замовкнув, Вінта похитала головою.

— Ти мене спантеличив, — визнала.

Я допив каву та доїв яблуко. Вінта налила мені ще кави.

— Тепер моя черга, — мовив. — Що ти мала на увазі, коли сказала «Ага!», почувши від мене про кришталеву печеру?

— Вона була зі синіх кристалів, чи не так? І вони блокували твою магічну силу.

— Звідки знаєш?

— Той самий колір мав камінь у персні, який ти минулої ночі зняв із руки нападника.

— Так.

Вона підвелась, обігнувши стіл і наблизившись до мене, вказала мені на ліве стегно.

— Не проти викласти на стіл усе з цієї кишені?

Я посміхнувся.

— Як ти здогадалася?

Вінта не відповіла, але й, насправді, це було вже наступне питання. Витягнувши зі своєї кишені весь набір блакитних каменів — уламки з печери, різьблений ґудзик, який вирвав із м’ясом, перстень — я виклав їх на стіл.

Вона взяла ґудзик, роздивилася його й кивнула.

— Так, цей теж, — констатувала.

— Що теж?

Питання Вінта знову проігнорувала, натомість вмочила вказівний палець правої руки в крапельку кави, що пролилася на блюдце, і намалювала довкруж каменів три кола, рухаючи палець проти сонця. Кивнувши ще раз, повернулася на своє місце. Я встиг викликати свій зір, помітивши, що вона звела навколо них клітку сили. Продовжуючи спостерігати, побачив, що камінці випускають ледь помітні цівки блакитного диму, але він залишається всередині окресленого кола.

— Здається, від тебе я чув, що ти не чаклунка.

— Бо я таки не чаклунка, — відповіла вона.

— Забираю назад своє питання. Але