Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Про що це ти?
— Ну... розумієш... це ж дівчина.
— І що? У Варті вже й без неї є щонайменше троє ґноминь, і ти за них так не хвилюєшся.
— Та годі... назви хоч одну.
— Ларс Випийчереп, наприклад.
— О, ні! Справді?
— Ти що, моєму нюхові не довіряєш?
— Але лише минулого тижня він влаштував у «Длані шахтаря» бійку один-проти-всіх!
— І? Чому ти вважаєш жінок слабшими? Коли я сама-одна втихомирюю цілий шинок, ти не хвилюєшся.
— За потреби я б завжди допоміг.
— Мені чи їм?
— Це нечесно!
— Та невже?
— Ну, поки ти по-справжньому не розлютилась би, я б їм не допомагав.
— А, он як? А ще кажуть, що лицарство вимерло...
— Хай там як, Усмішка... трохи не з тієї опери. Не сумніваюся, він... вона тямить в алхімії, але в сутичці нам варто прикривати їй спину. Ну, ходімо...
Вони ступили до фабрики.
Над головами кружляли свічки — сотні, тисячі свічок, причеплених ґнотами до закільцьованого ланцюга складних дерев’яних тримачів, який рухався вгору-вниз уздовж усього приміщення.
— Я про таке чув, — сказав Морква. — Це називається конвеєром. Спосіб виробляти тисячі однакових предметів. Але подивіться тільки на швидкість! Невже тупчак здатен...
Анґва показала пальцем на тупчак, який з рипінням обертався зовсім поруч, — от тільки всередині нікого не було.
— Щось же та повинно все це рухати, — сказала вона.
Тепер пальцем показав Морква. Далі в цеху зиґзаґи конвеєра спліталися заплутаним вузлом. І десь усередині цього вузла вивищувалася постать, руки якої рухалися так швидко, що видавалися розмазаними в повітрі.
Просто за спиною Моркви конвеєр завершувався над великим дерев’яним ковшем. Свічки лавиною сипалися туди. Але, очевидно, його не випорожнили вчасно, і тепер свічки вивалювалися через край та розкочувалися по підлозі.
— Усмішко, — сказав Морква. — Ти вмієш користуватися якою-небудь зброєю?
— Е... ні, капітане.
— Гаразд. Тоді почекай надворі. Не хотілося б, щоби з тобою щось сталося.
З явним полегшенням ґноминя поквапилася на вулицю.
Анґва принюхалася.
— Тут побував вампір, — повідомила вона.
— Мабуть, нам варто... — почав Морква.
— Я так і знав, що ви здогадаєтеся! Не треба було мені купувати ту кляту потвору! Я маю зброю! Попереджаю, в мене арбалет!
Вони обернулися.
— О, пан Глитай, — життєрадісно сказав Морква. Він пред’явив свій жетон. — Капітан Морква, Міська варта Анк-Морпорка...
— Я знаю, хто ви! Знаю, хто ви! І що ви таке — теж! Я знав, що ви прийдете! Я маю арбалет і не побоюся ним скористатися!
Приціл арбалета помітно тремтів, викриваючи у Глитаєві брехуна.
— Справді? — спитала Анґва. — І що ж ми таке?
— Я навіть не хотів у все це вплутуватися! — продовжував волати Глитай. — Тих старих убив цей ґолем, так?
— Так, — відповів Морква.
— Чому? Я не наказував!
— Гадаю, тому що вони допомагали його створювати, — сказав Морква. — І він зрозумів, хто винен в його появі на світ.
— Големи продали його мені, — продовжував кричати Глитай. — Я думав, він допоможе розвивати бізнес, але триклята потвора не зупиняється...
Він глипнув на конвеєр зі свічками, але опустив погляд, перш ніж Анґва встигла навіть поворухнутися.
— Працює щосили, еге ж?
— Ха-ха!
Даючи таку відповідь, Глитай, однак, зовсім не скидався на людину, яку розвеселили. Він скидався на людину, замкнену в одномісній катівні.
— Я звільнив усіх, крім дівчат із відділу пакування, і от вони працюють у три зміни, ще й перепрацьовують! А ще мусив винайняти чотирьох чоловік для закупівлі сала, двох — для переговорів по ґнотах і трьох — для пошуків місця під розширення складів!
— То накажіть йому не працювати, — порадив Морква.
— Щойно в нас закінчується сало, він іде собі з фабрики геть! Ви хочете, щоб він вештався вулицями й шукав, чого вчепитися? Агов, ви двоє, стояти! — застережно додав Глитай, повівши арбалетом.
— Послухайте, все, що вам треба зробити, — це поміняти слова у його голові, — сказав Морква.
— Він не дозволяє! Ви думаєте, я не намагався?
— Він не може вам не дозволити, — сказав Морква. — Ґолеми повинні...
— Він заявив, що не дозволить!
— Добре, а що ви скажете про отруєні свічки? — змінив тему Морква.
— Не я це вигадав!
— А хто?
Арбалет у руках Глитая водило з боку в бік. Він облизав губи.
— Все це занадто далеко зайшло, — проказав він. — Я більше не граю.
— Хто це придумав, пане Глитай?
— Я не хочу скінчити свої дні в якомусь провулку, маючи в тілі крові не більше, ніж її має банан!
— Перепрошую, ми нічого такого не практикуємо, — сказав Морква.
Пан Глитай просто-таки випромінював жах. Анґва відчувала, як цей жах струмує з нього в навколишній простір. Він міг натиснути спуск просто під дією паніки.
Був і ще один запах.
— Хто цей вампір? — запитала вона.
На мить їй здалося, що Глитай таки зараз вистрілить.
— Я ж про нього ні словом не згадував!
— У вас у кишені часник, — сказала Анґва. — І все це місце аж смердить вампіром.
— Він сказав, ми можемо наказати ґолему зробити що завгодно, — буркнув Глитай.
— Наприклад, отруєні свічки? — уточнив Морква.
— Так, але він сказав, що це не вб’є Ветінарі, а просто прибере його з дороги, — пояснив Глитай. Здавалося, він дещо опанував себе. — Він же живий, наскільки я чув. Не думаю, що змусити його захворіти є злочином, тож ви не...
— Ваші свічки вбили двох інших людей, — сказав Морква.
Глитай знову запанікував.
— Кого?
— Літню пані та малу дитину на вулиці Півнедзьоба.
— Хіба вони мають значення? — здивувався Глитай.
Морква кивнув сам до себе.
— Мені було вас майже шкода, — сказав він. — До цієї от миті. Вам пощастило, пане Глитай.
— Ви думаєте?
— О, так. Тому що ми дісталися до вас раніше за командора Ваймза. А тепер просто покладіть арбалет, аби ми могли побалакати про...
Почувся дивний шум. Чи, точніше, раптово стих шум, який чувся раніше і був настільки всепроникним, що на нього просто перестаєш звертати увагу.
Конвеєрна лінія
