Глиняні ноги - Террі Пратчетт
По його руках ходили ратицями. Йому в обличчя чмихали величезні вологі носи.
Дотепер сержант Колон мав досвід спілкування з худобою хіба що у вигляді перших та других страв. Крім того, в дитинстві він мав рожеве плюшеве порося на прізвисько Пан Прежахливий, а ще ось нещодавно дочитав «Парування у тваринництві» до шостого розділу. Книга містила гравюри — але там нічого не було про запашний подих і тупіт гігантських копит розміром із тарілку для супу. Корови, згідно з книгою, повинні були ремигати. Це знали навіть діти. Корови не мали ревти, ніби якісь морські чудовиська, і з ніг до голови оббризкувати вас слиною!
Він спробував зіп’ятися на ноги, послизнувся на свідченні душевного неспокою якоїсь корови і сів на вівцю. Та закричала: «Бр-р-ра-а-а-а!!!». Як там повинні кричати вівці?
Знову піднявшись на ноги, Колон спробував прорватися до узбіччя.
— Киш! Геть з дороги, вівця ти дурна! Фу!
На нього зашипіла гуска, витягаючи на диво довжелезну шию.
Колон позадкував, але щось штовхнуло його нижче спини. Це виявилася свиня.
І це був не Пан Прежахливий. Як і не поросятко, що пішло на ринок, чи поросятко, що лишилося вдома. Важко було уявити, які в цієї свині кінцівки, але, мабуть, вони були вкриті щетиною та грубою шкірою, а нігті на пальцях були розміром з горіхи кеш’ю.[48]
Саме «поросятко» було розміром із поні. З пащеки поросятка стирчали ікла. І воно не було рожевим. Воно мало синювато-чорне забарвлення і все було вкрите жорсткою шерстю, хоча й мало («будьмо чесними», — подумав Колон) маленькі червоні свинячі очиці.
Це поросятко мало такий вигляд, ніби повбивало мисливських псів, розчленувало коня і зжерло самого мисливця.
Колон розвернувся — і ніс до носа зіткнувся з биком, схожим на гігантський яловичий куб з ногами. Бик нахилив голову праворуч, а тоді ліворуч, щоб кожне з його вирячених очей могло роздивитися сержанта; стало ясно, що жодному з цих очей сержант особливо не сподобався.
Бик пригнув голову. Місця для розбігу не було, але він точно міг штовхатися.
Звідусіль затиснутий тваринами, Колон обрав єдино можливий шлях до порятунку.
У провулку, відсапуючись, просто на землі тут і там сиділи люди.
— Привіт, привіт, привіт, і що ж тут відбувається? — спитав Морква.
Чоловік, що зі стогонами тримався за руку, підняв на нього погляд.
— На нас підступно напали!
— Ми не маємо часу, — заявив Ваймз.
— А може, й маємо, — сказала Анґва.
Вона поплескала його по плечу і вказала на стіну навпроти, на якій знайомим почерком було написано:
ВІЛЬНІ...
Морква нахилився до постраждалого.
— На вас напав ґолем, так? — спитав він.
— Саме так! Підступний покидьок! Просто вискочив з туману й накинувся, знаєте ж, які вони!
Морква життєрадісно всміхнувся співрозмовнику. Після чого промовисто поглянув на велику кувалду в канаві поруч, а тоді — на інші подібні інструменти, розкидані по нещодавньому полю бою. У кількох було зламано руків’я. Один довгий лом було скручено в бублик.
— Добре, що ви мали чим захищатися, — зауважив він.
— Він як розвернеться та як накинеться на нас, — промовив чоловік. Він безуспішно спробував клацнути пальцями. — Просто отак — ар-р-ргх!
— Здається, ви собі пальці поранили...
— Таки так!
— Я тільки не розумію, як це він одночасно і розвернувся, і вискочив з туману, — сказав Морква.
— Всі знають, що їм не можна відбиватися!
— «Відбиватися», — повторив Морква.
— Не можна ж, аби вони отак собі гуляли вулицями, — пробурмотів чоловік, відводячи очі.
Почувся тупіт ніг, і до них підбігли двоє чоловіків у заляпаних кров’ю фартухах.
— Він пішов он туди! — прокричав капітанові один. — Якщо поспішите, устигнете його наздогнати!
— Ну ж бо, не стійте! За що ми платимо податки? — гукнув другий.
— Він обійшов усі скотарні й повипускав усю живність. Усю! На Свинопагорбі зараз не пройти!
— Ґолем випускає худобу? — перепитав Ваймз. — Навіщо?
— Звідки мені знати? Він випустив з бійні Шкарпетки цапа-проводжайла, за ним кинулася половина клятих тварюк, і зараз вони гуляють, де хочуть. А потім він пішов і пхнув старого Рийканаву в ковбасну машину...
— Що?
— О, він її не увімкнув. Тільки напхав у рота Рийканаві петрушки, у штані вкинув цибулину, обваляв у вівсянці й запхав у кіш!
Плечі Анґви кілька разів здригнулися. Усміхнувся навіть Ваймз.
— А тоді зайшов у павільйон птиці, схопив пана Тервіллі і... — чоловік замовк, помітивши присутність дами, і хоча та ледве стримувала сміх, продовжив напівпошепки. — Скористався шавлією та цибулею. Якщо ви мене розумієте...
— Ви маєте на увазі?.. — спитав Ваймз.
— Так!
Другий чоловік кивнув.
— Бідний старий Тервіллі, думаю, більше дивитися не зможе ні на шавлію, ні на цибулю.
— Судячи з ваших слів, це йому буде важко зробити, — погодився Ваймз.
Анґва, ховаючи лице, повернулася до співрозмовників спиною.
— Ти їм скажи, що сталося в твоїй свинобійні, — порадив перший чоловік.
— Думаю, без цього можна обійтися, — сказав Ваймз. — Я вже зрозумів загальний хід подій.
— Авжеж! Але за що постраждав нещасний юний Сід — він же ще тільки підмайстро!
— О, це біда, — сказав Морква. — Е... Здається, я маю мазь, яка могла б...
— Допомогти від яблука? — завершив чоловік.
— Ґолем запхав йому в рота яблуко?
— Не в рота!
— Ох, — здригнувся Ваймз.
— То яких же заходів буде вжито? — спитав м’ясник, ледь не притуляючи своє обличчя до Ваймзового.
— Ну, може, хтось добре вхопиться за хвостик яблука...
— Я серйозно! Яких заходів збираєтеся вжити ви? Я плачу податки і свої права знаю!
Він штрикнув Ваймза пальцем у нагрудник. Обличчя того здерев’яніло. Він поглянув на пальця, а тоді перевів погляд на великий червоний ніс його власника.
— У такому разі, — промовив Ваймз, — я пропонував би вам взяти ще одне яблуко і...
— Ем, я перепрошую, — голосно втрутився Морква. — Ви ж — пан Максілот, чи не так? У вас крамниця на Бійнях.
— Це так. І
