Глиняні ноги - Террі Пратчетт

— Він убив Дорфла! — скричав Морква.

— Ганьба нам, атож, — відгукнулася Анґва. — Точніше, була б нам ганьба, якби Дорфл взагалі був живим. Моркво, вони ж як... машини. Слухай, ми можемо дістатися дверей...

Морква вирвався з її рук.

— Це вбивство, — заявив він. — А ми — Вартові. Чого ми... варті, якщо не стоїмо на варті інших? Він його вбив!

— Він — не істота, і навіть не «він»...

— Командор Ваймз завжди каже, що хтось повинен говорити за позбавлених голосу!

«Він і справді в це вірить, — подумала Анґва. — Ваймз уклав ці слова в його голову».

— Відволікай його! — гукнув він і стрімголов кудись помчав.

— Як? Затанцювати?

— Я маю план.

— А, це тішить!

Ваймз, задерши голову, вивчав вхідні двері свічкової фабрики. В тумані не дуже-то видно було навіть смолоскипи, що горіли по обидва боки щита.

— Лише погляньте на це, — сказав він. — Ще фарба не обсохла, а він уже хвалиться на весь білий світ!

— А шо воно є, ваша милосте? — поцікавився Щебінь.

— Та ж його бісів герб!

Щебінь теж задер голову.

— А нащо там тота вогняна риба? — спитав він.

— У геральдиці це називається «пуасон», — гірко сказав Ваймз. — Це така лампа.

— Отрута, ваша милосте? — перепитав Щебінь. — Лампа з отрути — то є щось.[50]

— Ну хоч гасло по-людськи написали, — сказав сержант Колон. — Замість отих старомодних дурниць, яких ніхто не розуміє. «Свічу породив Артистизм». Це, сержанте Щебеню, коломбур, тобто гра слів. «АРТистизм», бо ж його звати «АРТур», розумієш?

Ваймз закляк між двома сержантами, відчуваючи, як у його голові відкривається дедалі більша дірка.

— Прокляття! — скричав він. — Прокляття, прокляття, прокляття! Він же сам мені все показав! «А, цей зануда Ваймз! Він все одно нічого не помітить!» О, так! І він мав рацію!

— Кепсько, ваша милосте, — сказав Колон. — Я маю на увазі, ви ж мусили би знати, що його звати Артуром...

— Мовчати, Фреде! — гаркнув Ваймз.

— Вже мовчу, ваша милосте.

З будівлі хтось вискочив, швидко роззирнувся і стрілою помчав по вулиці.

— Це Глитай! — вигукнув Ваймз.

Він навіть не закричав: «Тримайте його!» — а просто рвонув із місця в кар’єр.

Фігура втікача, маневруючи між вівцями та свинями, набрала добру швидкість, але Ваймза підганяла чиста лють, і він був уже за кілька футів, коли Глитай раптом пірнув у провулок.

Ваймз загальмував і сперся рукою на стіну. Він зауважив у руках втікача арбалет, а одна з речей, яких навчаєшся у Варті — принаймні одна з речей, яких ти маєш шанс навчитися, — це те, що вкрай нерозумно гнатися за кимось, хто має арбалет і перебуває в темному провулку, тоді як твій силует чудово видно на тлі вуличних вогнів.

— Я знаю, що це ви! — гукнув він.

— Я маю арбалет!

— У вас є лише один постріл!

— Я хочу статус свідка!

— Неправильна відповідь!

Глитай стишив голос.

— Мені просто сказали, що я можу наказати клятому ґолему зробити це. Я не думав, що хтось постраждає.

— Авжеж, авжеж, — погодився Ваймз. — А отруєні свічки ви робили тому, що вони краще світять.

— Ви добре розумієте, про що я! Мені сказали, що все буде гаразд, і...

— Хто саме сказав?

— Вони казали, що ніхто не здогадається!

— Та невже?

— Ні-ні, послухайте, вони сказали, що можуть... — голос на хвилю замовк, після чого залунав із тими улесливими інтонаціями, до яких вдаються не дуже меткі люди, коли намагаються бути переконливими.— Якщо я все вам розкажу, ви ж мене відпустите?

До місця подій надбігли обоє сержантів. Ваймз потягнув Щебеня на себе, хоча в підсумку вийшло так, що Щебінь лишився непорушним, а Ваймз підтягнувся до нього.

— Ідіть за ріг і простежте, щоб він не вискочив з провулка з іншого боку, — прошепотів він.

Троль кивнув.

— Що саме ви хочете мені розповісти, пане Глитай? — спитав Ваймз у темряву.

— Ми уклали угоду?

— Що?

— Угоду.

— До дідька угоди, пане Глитай! Я не купець! Але ось що я вам скажу, пане Глитай. Вас підставили!

Якийсь час із темряви не було нічого чутно, а потім долетіло щось схоже на зітхання.

За Ваймзовою спиною сержант Колон потупцяв на місці, щоб хоч трохи зігрітися.

— Не будете ж ви сидіти там всю ніч, пане Глитай, — сказав Ваймз.

Почувся ще один звук — неначе шурхіт шкіряного одягу. Ваймз безуспішно спробував роздивитися джерело звуку крізь туман.

— Щось не так, — сказав він. — Уперед!

Він вбіг у провулок. Сержант Колон рушив строго за ним, виходячи з логічного припущення, що в провулок, де засів озброєний злочинець, краще вбігати слідом за кимось іншим. Перед ними наче промайнула чиясь постать.

— Щебеню?

— Так точно?

— Куди він подівся? Тут же немає ніяких під’їздів!

За кілька секунд Ваймзові очі пристосувалися до темряви, і він побачив під однією зі стін скорчену постать, а його нога зачепила арбалет, що валявся на землі.

— Пане Глитай?

Він опустився навколішки і запалив сірника.

— Бр-р-р, — сказав сержант Колон. — Він об щось собі в’язи скрутив...

— Труп? — спитав Щебінь. — Накажете обвести його крейдою?

— Навряд чи є сенс завдавати собі клопоту, сержанте.

— То не є клопіт, ваша милосте, бо я маю крейду з собов.

Ваймз підняв голову. Провулком клубочився туман, але тут точно не було ані драбин, ані годящих низьких дахів.

— Ходім-но звідси, — сказав він.

Анґва та король-ґолем опинилися сам на сам.

Вона щосили опиралася несамовитому покликові Перевтілитися. Адже ґолема навряд чи вразили б навіть щелепи перевертня. Яремної вени він все одно не мав.

Вона не сміла відвести від нього очей. Король пересувався непевно, судомними ривками; у випадку з людиною такий характер пересування свідчив би про божевілля. Його руки рухалися швидко, проте безладно, ніби отримували спотворені імпульси. І Дорфлова атака таки завдала йому ушкоджень. Із кожним його порухом червоне полум’я пробігало десятками нових тріщин.

— Ти тріскаєшся! — прокричала вона. — Та піч була не для глини!

Король ударив. Вона ухилилася і почула, як його кулак розтрощив полицю