Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Я так і подумав! — швидко сказав Колон. — Це надійне підтвердження, і я повинен негайно доповісти командорові Ваймзу, які б перешко...
— Фреде, чого той гном і далі лупцює бика?
— Це Скажений Малолюдок Артур, ваша милосте. Ми винні йому долар. Він мені... дещо допоміг.
Приголомшені й розгублені, Роджери вже були на колінах. Не те щоб Скажений Малолюдок Артур мав достатньо сил для переможного удару — але він просто не зупинявся. Такий безперервний стукіт урешті-решт будь-кому починав діяти на нерви.
— Можливо, нам йому допомогти? — сказав Ваймз.
— Схоже, він і сам чудово впорається, ваша милосте, — відгукнувся Колон.
Скажений Малолюдок Артур поглянув на них і вищирився.
— З вас долар, ясно? — крикнув він. — І без дурниць, бо з-під землі дістану! Один із цих бичар колись наступив на мого дідуся!
— Дідусь вцілів?
— Він йому ріг відламав!
Ваймз міцно взяв сержанта Колона за плече.
— Ходімо, Фреде, бо ви ароматизували вже всю вулицю!
— Так точно, ваша милосте! І ще заляпав!
— Гей, ти! Так-так, ти! Ти ж Вартовий, правильно? Ходи-но сюди!
Ваймз обернувся. Через натовп до них проштовхувався якийсь чоловік.
Колон відчув, що, можливо, найгірший момент його життя ще тільки мав настати. На кинуту таким зверхнім тоном фразу «Гей, ти!» Ваймз завжди був схильний реагувати автоматично.
Чоловік, який її вимовив, на вигляд був аристократом, а також — людиною, яка не звикла до негараздів життя, і ось раптом стикнулася саме з таким негараздом.
Ваймз хвацько відсалютував.
— Так точно! Я Вартовий, вельмишановний пане!
— Ну то ходи зі мною й затримай ту потвору. Воно заважає робітникам.
— Яку потвору, пане?
— Ґолема, чоловіче добрий! Завалився на фабрику — отакий же крутий, як ти, — і давай малювати по бісових стінах!
— На яку фабрику, пане?
— Чоловіче, просто ходімо зі мною. Так сталося, що я — дуже добрий друг твого командора, і не можу сказати, що мені подобається твоє ставлення до роботи.
— Прийміть мої вибачення, пане, — сказав Ваймз із життєрадісністю, від якої Колонові завжди ставало моторошно.
Через дорогу стояла нічим не прикметна фабрика. Чоловік увійшов усередину.
— Е... він сказав «ґолем», ваша милосте, — пробелькотів Колон.
Ваймз знав Фреда Колона не один день.
— Саме так, Фреде, і тому надзвичайно важливо, щоб ви лишилися на сторожі зовні будинку, — сказав він.
Полегшення огорнуло Колона, як хмара пари.
— Слухаюся, ваша милосте! — відгукнувся він.
Робочий цех було заставлено швейними машинками.
Перед ними покірно сиділи люди. Гільдії подібної експлуатації терпіти не могли, але позаяк Гільдія швачок насправді мало цікавилася шевською справою, виступати з критикою в цьому випадку було нікому. Закільцьовані ремені тяглися від кожної машинки до шківів, насаджених на розміщений під стелею довжелезний вал, який і собі приводився до руху... — Ваймзів погляд перемістився в дальній край цеху... — тупчаком, що наразі не рухався і, схоже, взагалі зламався. Біля нього з жалюгідно-розгубленим виглядом стояли двійко ґолемів. У стіні зовсім поруч видніла дірка, а над нею хтось написав червоною фарбою:
РОБІТНИКИ! НЕМА ГОСПОДАРЯ, КРІМ ВАС САМИХ!
Ваймз усміхнувся.
— Він проламав стіну, зламав тупчак, витягнув моїх ґолемів на вулицю, намалював цього ідіотського написа і пішов собі! — сказав з-за його спини господар фабрики.
— Гм-м-м, авжеж, бачу. А от багато хто використовує на тупчаках волів, — м’яко мовив Ваймз.
— І що тепер? Та й, у будь-якому разі, худоба ж не може працювати двадцять чотири години на добу.
Ваймз окинув поглядом ряди робітників. На їхніх обличчях лежав той Півнедзьобівський відбиток перманентної стурбованості, якого набуваєш, коли доля прокляла тебе гордістю тією ж мірою, що й бідністю.
— Що правда, то правда, — погодився він. — Більшість фабрик одягу розташовані на Сонному Пагорбі, але в цьому районі працюють за меншу платню, чи не так?
— Вони страшенно раді, що отримали роботу!
— Авжеж, — промовив Ваймз, знову поглянувши на обличчя робітників. — Раді.
Він помітив, що ґолеми в дальньому кінці цеху вже намагаються відремонтувати тупчак.
— Так, слухай сюди: я хочу, щоб... — почав власник фабрики.
Ваймз ухопив його за комір і підтягнув обличчям до обличчя.
— Ні, це ти слухай сюди, — просичав він.— Я цілими днями маю справу з шахраями, злодіями й бандитами і зовсім цим не переймаюся — але вже після двох хвилин з тобою мене тягне прийняти душ. І якщо я знайду того довбаного ґолема, я потисну його довбану руку, ти мене зрозумів?
На подив тієї частини Ваймзового єства, яка не палала від гніву і мала час на сприйняття реальності, його візаві виявився достатньо хоробрим, щоб заявити:
— Та як ти смієш! Ти ж наче представник закону!
Гнівно наставлений вказівний палець Ваймза ледь не встромився тому в носа.
— Тобі детально розказати про закон?! — скричав він. Тоді обернувся до двох ґолемів і гукнув: — А ви чого там панькаєтеся з тим тупчаком? Та нехай вам, ви що, без клепки в го... ви що, не думаєте взагалі?!
Він прожогом вилетів з фабрики. Сержант Колон припинив свої марні спроби почиститися й побіг наздоганяти начальника.
— Я чув, як тут балакали, що той ґолем вийшов через інші двері, — доповів він на бігу. — І він був червоний, ваша милосте. З червоної глини, розумієте? А той, що ганявся за мною, був білий. Семе, ви чогось розлючений?
— Хто тут власник?
— Пан Кеттерейл, ваша милосте. Ну, він ще постійно надсилає вам листи про те, що в нас у Варті забагато тих, кого він називає «нижчими расами». Ну, ви розумієте... тролі та ґноми...
Щоб не відставити від Ваймза, сержантові доводилося бігти підтюпцем.
— Наберіть на службу зомбі, — відреагував Ваймз.
— Ви ж завжди на смерть стояли проти зомбі, вибачте за коломбур, — сказав сержант Колон.
— Так а що, є охочі?
— О, так точно, ваша милосте. Двоє-троє тямущих хлопців набереться, і якби не сірувата шкіра, ви б не сказали, що вони пробули під землею довше п’яти хвилин.
— Завтра ж приведіть їх до присяги.
— Слухаюсь. Гарна думка, ваша милосте. Крім усього іншого, можна добре зекономити на пенсійних виплатах.
— Вони можуть патрулювати на Королівському узвозі. Зрештою, вони ж — звичайні люди.
— Слушно, ваша милосте, — Колон мигцем подумав,
