Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Просто зараз я взяв би на службу навіть горгону!
— Завжди є пан Похмур, ваша милосте: він по горло ситий роботою у кошерного м’ясника, і...
— Але ніяких вампірів. Ніколи. А тепер, Фреде, ходімо чимшвидше.
Ноббі Ноббс мав би це передбачити. Так міркував він сам, щодуху тікаючи вулицями подалі звідти, де ще щойно був. Усі ці розмови про королів і все таке — та вони ж хотіли, щоб він...
Зголосився.
Ноббі все життя провів у тій чи іншій уніформі. Й один із найголовніших вивчених ним уроків полягав у тому, що всі ці люди з червоними обличчями й соковитими голосами ніколи не пропонують халяви таким, як Ноббі. Вони шукають, хто зголоситься на «поважну та чисту» роботу, а в результаті ти драєш який-небудь підйомний міст; вони кажуть: «Хто хоче гарно попоїсти?» — а потім ти тиждень чистиш картоплю. Ніколи ні на що не зголошуйся сам. Навіть якщо перед строєм виходить сержант і говорить: «Потрібна людина для розпивання алкоголю — пляшками, та кохання з жінками — пристрасного, і все воно вже підготовано». Все одно це буде якийсь розводняк. Якби навіть хор янголів заспівав: «Хто хоче просто зараз до раю — крок уперед!» — Ноббі мав достатньо досвіду, щоб зробити швидкий крок назад.
Заклик виявити ініціативу не зустрів би у Ноббі палкого відгуку. Вони б із Ноббі взагалі не зустрілися.
Ноббі обігнув стадо свиней, що розмістилося просто посеред вулиці.
Навіть пан Ваймз ніколи не очікував, що він на щось зголоситься! Бо поважав гордість Ноббі.
Голова Ноббі розколювалася. Мабуть, це все перепелині яйця, точно вони. Напевне, ці птахи хворі, раз відкладають такі крихітні яйця.
Він прослизнув повз корову, яка непорушно стояла, втупившись у чиєсь вікно.
Ноббі — в королі. Ага. Ніхто ніколи не давав нічого Ноббі на дурняк — крім хіба що шкірних хвороб або кількох десятків різок. У цьому світі кожен був Ноббсу вовком, тільки так. Якби було влаштовано першість світу серед лузерів, Ноббі посів би пер... а, ні — останнє місце.
Нарешті він зупинився і присів просто на землю під якимось під’їздом. У благословенних сутінках він видобув з-за вуха коротеньку цигарку і припалив її.
Тепер, почуваючись досить безпечно, щоб думати ще про щось, крім утечі, він звернув увагу на те, що вулиці запруджені тваринами. На відміну від фамільного древа, що подарувало світові фрукт у вигляді Фреда Колона, чіпка лоза Ноббсів розвивалася лише всередині міських мурів. Знання Ноббі про свійських тварин не заходили далі нетвердої впевненості в тому, що з часом вони стають їжею. Але він був цілком упевнений, що вони не повинні отак вештатися містом.
Тут і там групи людей намагалися зігнати худобу докупи. Проте люди були втомленими та неорганізованими, а тварини — голодними та спантеличеними, тож результатом була лише дедалі більша забрудненість бруківки.
Зненацька Ноббі зауважив, що під під’їздом він не сам.
Він поглянув униз.
У тій-таки тіні, що й він, ховався цап. Він був кошлатим і дуже запашним, проте обернувся й обдарував Ноббі найрозумнішим поглядом, який той будь-коли помічав у тварини. Несподівано, насамперед для себе, Ноббі відчув товариську симпатію до іншої істоти.
Він витягнув з рота і передав цапові недопалок, який цап негайно прожував і ковтнув.
— Такі справи, братику, — промовив Ноббі.
Різнокаліберні худоба й птиця безтямно розбігалися перед Морквою, Анґвою та Усмішкою, що крокували районом Боєнь. Особливо тварини намагалися бути подалі від Анґви. Усмішці здавалося, ніби перед трійцею Вартових рухається невидима стіна. Деякі тварини намагалися видертися на будинки чи панічно зникали в прилеглих провулках.
— Чого вони такі налякані? — спитала Усмішка.
— Уявлення не маю, — коротко відповіла Анґва.
Коли вони повернули за ріг свічкової фабрики, врозтіч кинулися кілька овець. Світло у вікнах свідчило, що виробництво свічок триває й уночі.
— Щодоби тут виробляють майже пів мільйона свічок, — сказав Морква. — Я чув, тут стоїть передове обладнання. Цікаво яке. Хотів би я на нього подивитися.
На задвірках виробництва притлумлене туманом світло боролося з темрявою. Тут вишикувалася ціла черга возів, на які вантажили ящики зі свічками.
— Все наче гаразд, — сказав Морква, коли вони сховалися в густішій тіні й дещо розслабилися. — Хоча й багато метушні.
— Я не розумію, чого ми можемо тут добитися, — вступила Анґва. — Як тільки нас помітять, усі докази буде знищено. Та й навіть якщо ми знайдемо миш’як, що далі? Зберігання миш’яку — це ж не злочин, еге ж?
— Е... а у володінні отим склад злочину є? — пошепки поцікавилася Усмішка.
Провулком повільно наближався ґолем. Він був мало подібний до ґолемів, яких будь-кому з них доводилося бачити раніше. Ті були старезними, вони вже стільки разів лагодили самі себе, що стали безформними, як пряничні чоловічки; а цей був цілком схожий на справжню людину — або на те, якими люди бажали б себе бачити. Він скидався на ліплену з білої глини скульптуру. На голові його була корона, що являла собою частину його самого.
— Я мав рацію, — стиха сказав Морква. — Вони таки створили ґолема. Бідаки. Вони гадали, що король дасть їм свободу.
— Погляньте на його ноги, — сказала Анґва.
Коли ґолем ступав, його ногами пробігали лінії червонястого вогню. Такі ж лінії з’являлися й миттю зникали на тулубі й руках.
— Він розвалюється, — виснувала вона.
— Я ж казала, що не можна випалювати глину в старій хлібній печі! — вставила Усмішка. — Він неправильної форми!
Ґолем штовхнув двері і зник всередині будівлі фабрики.
— Ходімо, — сказав Морква.
— Командор Ваймз наказав нам дочекатися його, — нагадала Анґва.
— Так, але ми не знаємо, що там може зараз відбуватися, — вказав капітан. — Крім того, пан Ваймз любить, коли ми виявляємо ініціативу. Ми не можемо просто стовбичити тут.
Він швидко перетнув провулок і відчинив двері фабрики.
Всередині він побачив стоси ящиків з лише одним вузьким проходом між ними. Зусібіч, лише трохи приглушені штабелями ящиків, чулися звуки роботи фабричних машин. Повітря насичував запах гарячого воску.
До Усмішки долетіли уривки діалогу, що вівся пошепки на кілька футів вище над її маленьким залізним шоломом.
— Дарма пан Ваймз звелів нам