Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Прошу, – він відчинив двері й пустив нас усередину. – Чіпати дозволяється, вкрасти не вийде. Увесь товар захищений магічно, – буденним голосом сказав він.

– Не красти, не красти! – дзвіночком підхопила дівчинка.

– Ми не збираємося красти, – запевнила я, і ми зайшли в крамницю.

Кхибра ахнула. Ми ходили від вітрини до вітрини й розглядали чудернацькі комірці з найтоншого мережива Гаю Волхвів. Шовкові сорочки з кістяними ґудзиками. Тонкі атласні блузки й строкаті спідниці. Я завмерла – та сама спідниця з метеликами висіла, як і минулого разу, у центрі вітрини.

– Кхибро, як же вона мені подобається! – я мрійливо примружилася. – Уявляєш, ти йдеш, а по твоїй спідниці пурхають чудові метелики. Я підійшла до манекена, взялася за край подолу і легенько струснула спідницю. Та сколихнулася, і з неї, немов злетіла зграйка різнокольорових метеликів.

– Яка краса! – подруга замилувалася небаченим видовищем. – Але як? Як це може бути? Це ж просто тканина!

– Якби я знала...

Я виглянула на вулицю:

– Пане крамарю, скажіть, а на ось цю чудову спідницю з метеликами передбачені знижки?

– На жаль, я вас засмучу, панночко. Але знижок на цю річ не буде. Вона унікальна. Двісті сріблом. Ані мідяком не можу поступитися. Такої більше немає в усій Лартіоні.

Ми зітхнули, вибрали собі ароматне мило й шампунь – гуляти так гуляти! – розплатилися і зібралися йти шукати вільну підводу, як почули за спиною.

– Панно Руто? Оце так зустріч!

Я озирнулася: переді мною стояв Скріраніель! Треба ж! І шукати не довелося! Ми з Кхиброю на кілька секунд завмерли. Ні, все-таки, боги вміють насміхатися над нами, смертними, створюючи таких досконалих істот! В озерах очей відбивалися промінці сонця, волосся заплетене в косу. Він усміхався широкою білозубою усмішкою.

– Дозвольте представити – Кхибра, моя подруга й одногрупниця.

– Дуже приємно, панно Кхибро. Скріраніель, – він злегка вклонився.

– І мені дуже приємно, пане Скрі-ра-ні-елю, – усміхнулася у відповідь тролиця, по складах вимовляючи його важковимовне ім’я.

– Дозволите пригостити вас лимонадом? – запропонував він.

– Дякую, із задоволенням, – погодилася я і покосилася на подругу.

Але вона похитала головою.

– Вибачте, я відмовлюся. – І повернулася до мене: – Руто, я поїду в таверну. Побачимося там. – Потім ніяковіючи подивилася на ельфа: – Рада була познайомитися з вами, пане Скрі-ра-ні-елю.

– Взаємно, панно Кхибро, – чемно схилив голову ельф. – Всього найкращого!

Кхибра поїхала, а ми прийшли в ельфійську ресторацію «Місячна роса». Ох, я й мріяти не сміла про таке! Ходили чутки, що тут все вкрай дорого і неймовірно смачно! Але щоб ось так запросто прийти сюди... Лавр, спасибі, що не одружився зі мною!

Я вибрала столик біля вікна, щоб милуватися фонтаном. Щойно ми сіли, до нас підійшов юний усміхнений ельф із теками під пахвою.

– Вітаю, панове! Раді бачити вас у нашому закладі! – він простягнув нам теки.

– Дякую, – Скріраніель зробив жест рукою, відмовляючись від меню. – Будьте ласкаві, два великі лимонади з мелісою, імбиром і апельсинами. – Потім, кинув на мене короткий погляд і додав: – А для моєї супутниці, вересове морозиво з лавандою і шоколадною патокою.

– Дякую за замовлення. Миттєво виконаємо.

Ельф пішов, а я подивилася Скріраніелю в очі й завмерла. Говорити не хотілося. Я сиділа і безглуздо розтягувала губи в усмішці. Ельф теж мовчав і усміхався. Нам справді швидко принесли замовлення. Три кульки морозива і лимонад у високих витончених склянках.

– Бажаєте щось іще?

– Дякую, ні. Принесіть одразу рахунок.

– Як бажаєте, так і буде, – усміхнувся хлопець.

Я встигла скуштувати ложечку морозива із зацукрованою квіткою лаванди й заплющила очі від задоволення.

– Це неймовірно! Ніколи в житті я нічого подібного не їла!

Душа наповнювалася щастям по самісінькі вінця. Ех, знала б Кхибра від чого відмовилася! Я не помітила, як з’їла морозиво і вискребла ложечкою креманку. Ельф, усміхаючись, спостерігав увесь цей час за мною, не торкаючись лимонаду. Коли я закінчила, то з вдячністю подивилася на нього.

– Смачно? – тільки й запитав ельф.

– Дуже, – гаряче відповіла я.

– Це рецепт твоєї бабусі. – Він перейшов на «ти». Його називають ще морозивом щастя. Ти мала відчути це.

Напевно, моє обличчя сказало більше, ніж я. Бо змогла видавити одне-єдине слово:

– Як? – потім оговталася і додала: – Як таке може бути?

Ельф зробив пас рукою. Я зрозуміла, що не чую довкілля.

– Невже ви теж умієте користуватися пологом німоти?

Скріраніель здивовано подивився на мене.

– Звідки ти знаєш про це заклинання? Ти ж тільки-но вступила до академії?