Американські боги - Ніл Гейман
Тільки дурень, звісно, намагатиметься догнати оленя, але ось він я, чортів дурень, який скаче лісом за твариною. І ось олень, який стирчить посеред озера, так що води йому десь по коліно, стоїть собі і витріщається на мене. І в цю мить сонечко заходить за хмару і починає морозити: температура впала десь на двадцять градусів за десять хвилин, клянуся-божуся. І старий-добрий олень, який вже зібрався дати дьору, не може і поворухнутися, бо вмерз у кригу.
Ну, я поволеньки підбираюся до оленя. А той дуже хоче втекти, але примерз і нікуди не може подітися. Але як я можу застрелити те безпомічне створіння, якщо воно навіть не має змоги втекти? Ким би я був, аби таке витворив? Ну то я беру рушницю і голосно пуляю в повітря.
А те оленятко, перелякане, ноги вмерзли в лід... Воно і так вже готове вискочити зі шкіри, а тут ще й звук... Ну от саме це тварина і робить. Залишає шкуру і роги там, де вони примерзли, а сам, рожевий, як новонароджене мишеня, тікає до лісу, ще й весь трясеться.
Ну і певна річ, мені стало шкода того оленя, тому я попросив плетільниць з нашого місцевого приозерського гуртка змайструвати йому щось тепленьке на зиму. Вони і сплели зимового шерстяного комбінезончика, щоб тварина не замерзла до смерті. Пані плетільниці виявились неабиякими жартунками — комбінезон вийшов яскраво-помаранчевим, щоб жоден мисливець того оленя не підстрелив. Мисливці взимку носять помаранчеве, — пояснив Хінцельман. — І якщо ви гадаєте, що в моїй оповіді є хоч одне брехливе слово, я вам можу все довести. У моїй вітальні досі висять оленячі роги.
Тінь розсміявся, і на обличчі дідуся з’явилася задоволена усмішка майстерного байкаря. Вони зупинилися біля цегляної будівлі із просторим дерев’яним ґанком, на якому висіли і привітно поблискували різдвяні гірлянди.
— Це п’ятсот другий номер. Третя квартира має бути на другому поверсі, з іншого боку, вид на озеро. Приїхали, Майку.
— Дякую, пане Хінцельмане. Чи можу я запропонувати оплатити бензин?
— Називайте мене просто Хінцельманом. І ви не винні мені ні шеляга. Веселого Різдва від мене і від Тессі.
— Ви впевнені, що нічого не візьмете з мене?
Старий почухав підборіддя:
— Домовмося так. Десь наступного тижня я заскочу сюди і продам вам кілька лотерейних білетів. Благодійність. А зараз, юначе, пора спати.
— Веселого Різдва, Хінцельмане, — усміхнувся Тінь.
Дідусь потис Тіневу руку своєю долонею з почервонілими суглобами. Долоня була твердою і вузлуватою, як дубова гілка.
— І ще, — сказав Хінцельман на прощання, — уважно стежте за дорогою, там слизько. Звідси видно двері, там, збоку, бачите? Почекаю в машині, поки ви безпечно дістанетеся дому. Просто помахайте мені, я знатиму, що все добре, і поїду собі.
Він тримав «Вендт», поки Тінь не піднявся дерев’яними сходами до будинку і не відчинив ключем дверей квартири. Ті заскрипіли. Він підняв великі пальці, жестом показуючи старому у «Вендті» (Тессі, подумав Тінь і усміхнувся на згадку про машину з іменем), що все гаразд. Хінцельман із Тессі розвернулися і поїхали через міст назад.
Тінь зачинив за собою двері. В помешканні було смертельно холодно і пахло пусткою. Люди, що тут жили, давно покинули його, проміняли на якесь інше життя, і тут пахло їхніми мріями і стравами. Він знайшов термостат і виставив на двадцять градусів. Пішов на манюсіньку кухню, перевірив полиці, зазирнув до темно-зеленого холодильника, але всюди було порожньо. Жодних несподіванок. Принаймні холодильник був чистим зсередини і не смердів.
Поруч із кухнею розташувалася невеличка спальня з голим матрацом і ще менша ванна кімната, більшість площі якої займала душова кабіна. В унітазі плавав старезний недопалок, який забарвив воду в коричневе. Тінь змив його в каналізацію.
У шафі знайшлися простирадла і ковдри, і Тінь застелив ліжко. Роззувся, зняв куртку і годинника, а все інше залишив на собі, і так заліз до ліжка. Він думав, скільки часу знадобиться, аби зігрітися.
Було темно і тихо. Лише тихенько муркотів холодильник, і десь у будинку грало радіо. Тінь лежав у темряві і розмірковував, чи, бува, не виспався у «Ґрейхаунді», і чи не прийде безсоння через незвичне ліжко, холод, голод і божевілля останніх тижнів.
У тиші пролунав тріск, схожий на постріл. Тінь виснував, що то, мабуть, хруснула гілка. Чи крига. Надворі було ще холодніше.
Він питав себе, як довго чекати, доки Середа за ним приїде. День? Тиждень? У будь-якому разі, скільки б не довелося чекати, тим часом треба буде знайти собі якесь заняття. Підкачаюся, зрештою вирішив Тінь, практикуватиму ковзання і зникнення монети, поки не виходитиме бездоганно (а потім хтось ніби зашепотів у нього в голові: «Тренуй фокуси з монетою. Практикуй їх усі. Окрім одного. Окрім того, якому тебе навчив бідолашний мертвий Вар’ят Свіні. Свіні, який помер, занедбаний, від холоду, і від того, що про нього геть усі забули, і тому що виявився непотрібним. Тільки не його фокус. Усі, які захочеш, тільки не цей»).
Але це справді було хороше містечко. Тінь це відчував.
Він думав про той сон, який наснився йому першої ночі у Кайро. Він думав про Зорю... Як там в біса її звали? Про сестру, що жила вночі. А потім він подумав про Лору.
Ця думка наче відчинила віконце у його свідомості. Він побачив її. Якимось незрозумілим чином він зміг її побачити.
Лора була у Іґл-Пойнті, на задньому дворі коло домівки своєї матері.
Вона стояла на холоді, якого більше не відчувала, і який відчувала весь час. Біля будинку, купленого її матір’ю у 1989 році за гроші, що їх виплатила страхова компанія після смерті її чоловіка, Гарві Мак-Кейба, який заробив серцевий напад, коли тужився на товчку. Зазирала досередини і дивилась на свою матір, на сестру з чоловіком і дітьми,
