Американські боги - Ніл Гейман
На обличчя єпископа наповзає самовдоволена посмішка: «Ти нічого не зможеш довести. В банку сказали, що вони справжні. Справжнісінька зелень, ось так!». — «Певно, що сказали, — погоджується поліцейський. — Але я сумніваюся, що працівників банку попередили про знаменитого Сильвестра на прізвисько Обмилок, чи про те, якої якості фальшивки гуляють у Денвері і Сент-Луїсі!». Він просовує руку до кишені єпископа і видобуває намисто. «Тисяча двісті доларів! Непогано розжився, зважаючи на те, що на папір і чорнило ти витратив не більш ніж п’ятдесят центів, — роздумує поліцейський із душею філософа. — Та ще й прикинувся священиком. Хоч за це тобі соромно?». Він клацає наручниками на єпископських зап’ястках (хоч вони, вочевидь, зовсім не єпископські) і виводить злодюжку геть, перед тим вручивши власникові крамнички розписку за намисто і за дванадцять фальшивих сотень. Бо все це — докази у справі.
— Гроші справді фальшиві? — поцікавився Тінь.
— Звісно ж ні! Свіжі банкноти прямісінько з банку, із відбитками пальців і скроплені зеленою фарбою, щоб зробити їх трішки загадковішими.
— Отже, поліцейський, вочевидь, не поліцейський. А намисто? — Тінь сьорбнув кави, яка виявилася навіть гіршою за в’язничну.
— Речовий доказ у справі, — Середа відкрутив кришечку сільнички і висипав невеличку купку солі на стіл. — Але ювелір має розписку і запевнення, що негайно отримає свій ювелірний виріб після розгляду справи в суді. Правоохоронці похвалили його, бо він — добрий громадянин, і тепер він із чистою душею дивиться услід цій парочці і уявляє собі історію, яку завтра розповідатиме на зібранні своєї масонської ложі. А псевдополіцейський із псевдоєпископом прямують собі до місцевого відділку, де ноги їхньої, звісно, не буде. І у копа в одній кишені дванадцять сотень доларів, а в іншій — намисто, яке коштує дванадцять сотень.
Офіціантка повернулась до їхнього столика.
— Скажіть-но, любонько, — солодко запитав Середа, — ви заміжня?
Дівчина похитала головою.
— Просто дивовижно, що юну панну такої визначної вроди ще ніхто не вкрав, — Середа креслив нігтем у розсипаній солі якісь кутасті візерунки, схожі на руни. Офіціантка безмовно стояла поруч, тільки тепер нагадувала не оленятко, а кроличку, що вискочила на дорогу прямо перед вантажівкою і нерішуче та налякано застигла у світлі фар.
Середа стишив голос так, що навіть Тінь через стіл ледве міг чути старого:
— Коли закінчується ваша зміна?
— О дев’ятій, — офіціантка ледве вимовляла слова. — Щонайпізніше дев’ята тридцять.
— Який у цій околиці найпристойніший готель?
— Мотель номер шість... Такий собі.
Середа на мить торкнувся тильного боку її долоні пучками пальців, і піщинки солі пристали до її шкіри. Вона не поворухнулася, аби струсити їх.
— Для нас, — майже нечутно замуркотів старий, — він стане палацом задоволень.
Офіціантка звела на нього очі, закусила губу, повагалася, тоді кивнула і втекла на кухню.
— Ну ти даєш, — похитав головою Тінь. — Я навіть не знаю, чи вона вже сягнула віку згоди!
— Мене ніколи особливо не хвилювали закони, які той вік регулюють, — знизав плечима Середа. — Поки я отримую те, чого хочу. Ночі бувають довгими і холодними. Я її потребую — не тому, що вона чимось особлива, а тому, що мені треба збадьоритися. Сам цар Давид знав — рецепт, щоб старими трубами побігла молода кров, дуже простий: взяти одну цнотливицю... і сказати, щоб не турбували до ранку.
Тінь спіймав себе на тому, що розмірковує, чи була панянка з рецепції готелю в Іґл-Пойнті цнотливою, і запитав:
— А вірогідність захворіти на якусь болячку тебе не турбує? Чи якщо вона залетить? А раптом в неї є брат?
— Нє-а, — безтурботно відказав Середа. — Болячки мене не турбують, бо не чіпляються до мене. Такі як я, ми живемо собі без них. До того ж такі як я зазвичай стріляють холостими, тому міжвидове розмноження трапляється нечасто. У давні часи іноді бувало, але тепер імовірність така низька, що й уявити годі. Тому мене це не турбує. І у багатьох дівчат є брати. А ще батьки. В декого навіть є чоловіки. Мені вони до лампочки. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста я встигаю здиміти з міста, перш ніж до них взагалі дійде, що щось трапилося.
— То ми залишаємося тут на ніч?
— Залишаюся на ніч я, у Мотелі номер шість, — пошкрябав бороду Середа. Тоді запустив руку до внутрішньої кишені пальта і видобув ключа бронзового кольору, на якому бовтався ярличок з адресою: «вул. Північна, 502/3». — На тебе ж чекає квартира в одному далекому містечку...
Середа на хвильку примружився, тоді розплющив сірі очі, які зблиснули трохи по-різному, простягнув Тіні через стіл складений папірець і заявив:
— Міжміський автобус «Ґрейхаунд» зупиняється тут за двадцять хвилин. Зупинка біля заправки. Тримай, це твій квиток.
Тінь взяв квитка, глянув на нього і поцікавився:
— Хто такий Майк Айнзель? — на квитку стояло це ім’я.
— Ти. Веселого Різдва.
— А що це за Приозер’я?
— Твій щасливий притулок на наступні кілька місяців. А тепер, оскільки боги люблять трійцю... — він видобув із кишені невеличкого пакуночка у подарунковій обгортці і штовхнув його поверхнею столу до Тіні. Пакуночок зупинився біля пляшки з кетчупом, на якій чорніли засохлі краплини соусу. Тінь не поворухнувся, щоб його взяти.
— Ну?
Тінь неохоче розірвав подарунковий папір, і з-під нього визирнув потертий світло-коричневий шкіряний гаманець. Було ясно, що ним раніше користувалися. У гаманці лежали водійські права з фотографією Тіні і адресою десь у Мілвокі на ім’я Майкла Айнзеля, кредитка на те саме ім’я і двадцять хрустких п’ятдесятидоларових банкнот. Тінь закрив гаманця і сховав його до внутрішньої кишені пальта:
— Дякую.
— Думай про це як про свій різдвяний бонус. А тепер я проведу тебе до автобусної станції. Я помахаю тобі, поки ти від’їжджатимеш на тому сірому псі геть на північ.
Вони вийшли з ресторанчика. Тінь був вражений тим, як сильно похолоднішало за останні кілька днів. Здавалося, надто холодно навіть для снігу. Кусюче холодно. То була люта зима.
— Слухай, Середо. В обох тих аферах, про які ти мені розповідав... і тій зі скрипочкою, і тій, що з єпископом... — він завагався, намагаючись зосередитися й оформити думку.
— А що з ними?
Тут до Тіні дійшло:
—
