Американські боги - Ніл Гейман

Тінь спробував згадати останнє сновидіння, але зміг відтворити в пам’яті тільки пітьму і муку.

Взувся. Вирішив пройтися до центру містечка, мостом через північну частину озера — якщо він правильно зрозумів географію цієї місцини. Вдягнув тоненьку осінню куртку, пригадав обіцянку самому собі купити теплий зимовий одяг, відчинив двері квартири і вийшов на дерев’яний ґанок. Від холоду забило дух: він набрав повітря в легені і відчув, як кожнісінька волосинка в носі замерзла на кістку. З ґанку відкривався фантастичний краєвид на озеро, біла поверхня якого була де-не-де помережана сірими латочками.

Тінь задумався про температуру. В тому, що було збіса холодно, сумнівів не виникало. Стояв не менш як двадцятиградусний мороз, і прогулянка віщувала мало приємного, але Тінь був певен, що зможе без особливих проблем дістатися центру містечка. Що там учора казав Хінцельман? Іти десять хвилин? Тінь — здоровило, швидко крокуватиме і зігріється.

Він вирушив на південь, до мосту.

Дуже скоро він почав тихо, сухо кашляти з кожним видихом, виштовхуючи колюче повітря з легенів. Вуха, обличчя і губи задубіли і боліли, те саме трапилося зі стопами. Рукавиць у нього не було: він сховав руки так глибоко в кишені, як тільки міг, і сплів пальці в надії віднайти хоч трохи тепла. Пригадалися байки Ловкого про зими в Міннесоті — зокрема про мисливця, якого ведмідь загнав на дерево, а він дістав член зі штанів і дугою висцяв струмінь. Сеча замерзла швидше, ніж долетіла до землі, мисливець зісковзнув твердою, як камінь, рятівною жердиною і змився. Тінь мимоволі всміхнувся на цей спогад і зайшовся у новому приступі сухого і болючого кашлю.

Крок, ще один, і ще. Озирнувся. Його будинок був значно ближче, ніж він сподівався побачити.

Пора визнати, що рішення пройтися було помилковим. Але він уже крокував геть від квартири три чи чотири хвилини, і місток стало видно. Уперед іти стільки ж, скільки додому. А спитати б: що робити вдома? Викликати таксі з відключеного телефона? Чекати на весну? Там і їжі ніякої не було.

Він ішов далі і розумів, що помилився з першою оцінкою температури. Мінус двадцять? Мінус тридцять? А може, усі мінус сорок — та сама точка на термометрах, де шкали Цельсія і Фаренгейта зустрічаються? Але ні, певно, не аж так холодно. Втім, дме вітер — холоднючий, сильний, неперервний. Вітер свистить собі над озером, летить кудись із Арктики через Канаду.

Тінь із жалем згадав про хімічні грілки для рук і для ніг, які спер у агентів із чорного потяга. Зараз парочка згодилася б.

Він пройшов іще десять хвилин (принаймні йому так здавалося), але міст не наблизився ні на йоту. Він не міг навіть тремтіти — так сильно змерз. Було не просто холодно, було науково-фантастично холодно. Він ніби потрапив у книгу про темний бік Меркурія, написану ще давно — коли думали, що Меркурій завжди повернутий до Сонця тільки одним боком. Чи може, про кам’янистий Плутон, де Сонце здавалося просто ще однією зіркою, яка вирізнялась з-поміж інших лише трішки яскравішим блиском. Місцина, куди потрапив Тінь, хіба зовсім трішечки відрізняється від тих місць, де повітря возять у барильцях і розливають, мов пиво.

Вряди-годи проїдждали автівки, але вони теж не здавалися реальними: це були маленькі замерзлі згусточки скла і металу, ніби космічні кораблики, замешкані людьми, одягненими тепліше за нього. У голові зазвучала стара пісенька, яку любила його мати. «Зимовий чудокрай», — наспівував він про себе, не розтуляючи губ, намагаючись ступати в ритм.

Тінь більше не відчував ніг. Він глянув униз, на чорні шкіряні черевики і тоненькі бавовняні шкарпетки, і думка про відморожені кінцівки постала перед ним з усією серйозністю.

Історія вже не була кумедною. Вона навіть вийшла за межі звичайного побутового глупства. Єдина характеристика, яку можливо було для неї підібрати, — це Господи-Ісусе-Як-Же-Я-Грандіозно-Облажався. Із тим же успіхом Тінь міг одягнутися в мереживо чи рибальську сітку: вітер заввиграшки пробирав крізь одежу, заморожував і студив його кістки, на віях зібрався іній. Замерзло навіть тепленьке місце під яєчками, а самі вони, здається, втяглися кудись глибоко-глибоко між тазових кісток.

Продовжуй іти, казав Тінь собі. Просто йди. Коли я дістанусь додому, я зможу зупинитись і випити хоч ціле відро повітря. Тепер у голові крутився мотив із Beatles, і він крокував у такт із ним. І тільки на приспіві зрозумів, що мугикає Help — «допоможіть».

Він вже майже дійшов до мосту. Тепер треба перейти через нього, а тоді, від західного берега озера, ще десять хвилин дороги... може, трохи довше...

Повз нього проїхала темна машина, зупинилась, викашляла хмару диму і задком під’їхала до нього. Віконце відчинилось, і пара з теплого салону змішалася з вихлопними газами, що оповили машину.

— У вас усе в порядку? — висунув до нього голову поліцейський.

Першою реакцією Тіні було відказати, що, мовляв, ага, все супер, просто заишбісь, дякую, полісмене, нічого такого. Їдьте собі геть, тут нема на що витріщатись. Але він проґавив ту мить і сказав зовсім інше: «Здається, я замерз. Я йшов собі до Приозер’я, аби купити їжі і одягу, але недооцінив дистанцію». Точніше, так багато промовив він у себе в голові, але його рот видав на-гора лише одне «З-з-з-змерз» і цокотіння зубів. Тінь схаменувся і додав:

— В-в-в-вибачте. Холодно. Вибачте.

Коп вискочив із машини, смикнув за ручку задніх дверей і сказав:

— Зараз же заскакуй досередини і відігрівайся.

Тінь із вдячністю вліз до автівки, став потирати руки і спробував викинути з голови думку про обморожені пальці ніг. Поліцейський знову вмостився на водійському місці, а Тінь розглядав його через металеву решітку, яка відділяла переднє сидіння від заднього. Він намагався не згадувати, як востаннє їхав на задньому сидінні поліцейської машини, і не помічати, що ручок на внутрішній стороні дверей не було, тому з усіх сил зосередився на своїх руках. Обличчя знову заболіло, пальці рук почервоніли і запекли, за певний час пальці ніг також почали боліти. Тінь виснував, що це добрий знак.

Поліцейський перемкнув передачу і рушив з місця. Він базікав, не повертаючи голови, але трішки підвищивши голос, щоб Тінь міг його чути:

— Знаєш, вибач, що я так кажу, але з твого боку це було дуже тупо. Ти що, не чув, що передавали у прогнозі? На термометрі мінус тридцять п’ять! І тільки пан Бог знає, як це відчувається на власній шкурі — мінус п’ятдесят? Мінус шістдесят? Хоча думаю собі, коли гуляєш при мінус