Американські боги - Ніл Гейман
— Ага. В мене був напарник. Підмайстер... Але можна з певністю сказати, що ті часи минули. Онде, на заправці, якщо мій зір мене не підводить, твій автобус, і водій уже ввімкнув поворотники, щоб заїхати на паркінг. Твоя адреса причеплена до ключа. Якщо хто запитає, я твій дядечко на чудернацьке ім’я Емерсон Борсон. Обживайся собі у Приозер’ї, племіннику Айнзелю. Я приїду по тебе впродовж тижня. Ми подорожуватимемо разом. Відвідуватимемо різних осіб, яких мені треба вшанувати візитом. Тим часом тихесенько сиди на дупі і тримай її подалі від халеп.
— А моя машина?
— Я потурбуюся про неї. Гарно собі бався у Приозер’ї, — Середа простягнув руку, і Тінь потис її. Рука Середи була холодна, ніби в небіжчика.
— Святий боже, але ти і холоднючий!
— Тому чим швидше ми розділимо ложе з тією маленькою кралечкою-офіціанткою, тим краще, — він простягнув іншу руку і стис Тіневе плече.
На мить Тіні запаморочилось у голові і задвоїлося в очах. Він бачив чоловіка, в чиєму волоссі пробивалась сивина і який стискав його плече, але бачив він і інше: так багато зим, сотні і сотні, і сірий чоловік у крислатому капелюсі ходить від хати до хати, від поселення до поселення, він спирається на свою патерицю, зазирає до вікон, дивиться на відблиски вогнищ, дивиться на радощі і мерехтливе життя, яких ніколи не торкнеться, ніколи не відчує...
— Іди вже давай, — Середа, вочевидь, намагався підбадьорити Тінь. — Все в порядку і всі в порядку, і все буде в порядку.
Тінь простягнув квитка водійці автобуса.
— Ну й деньок для подорожі! — заявила вона. А тоді додала з похмурим задоволенням: — Щасливого Різдва!
Автобус був майже порожнім.
— Коли ми дістанемось до Приозер’я? — запитав Тінь.
— За дві години. Може, трішки довше. Обіцяють різке похолодання, — водійка повернула якусь ручку, і двері автобуса з шипінням і грюкотом зачинились.
Тінь пройшов до середини салону, відкинув спинку крісла так далеко, як тільки зміг, і замислився. Але похитування автобуса і тепло заколисали його, і він заснув перш ніж навіть зрозумів, що сонний.
У землі та під землею. На стінах печери красувалися червоні позначки, зроблені вогкою глиною: відбитки рук і пальців, там і сям — грубі фігурки людей, тварин і птахів.
Палахкотів вогонь, а бізоночоловік сидів біля вогню, навпроти, і дивився на Тінь великими очима, що нагадували калюжі з чорного болота. Бізонячі губи, обрамлені сплутаною коричневою шерстю, не ворушилися, але його голос звучав чітко і виразно:
— Отже, Тіне. Ти вже повірив?
— Не знаю, — просто відказав Тінь.
Він зауважив, що його уста теж не ворухнулись. У який би спосіб слова не лунали між них, вони не розмовляли. Принаймні не в тому сенсі, який Тінь вкладав у слово «розмовляти».
— Ти справжній?
— Повір, — тільки й відповів бізоночоловік.
— Ти... — Тінь на мить завагався перш ніж спитати. — Ти теж бог?
Бізоночоловік сягнув рукою у вогнище і дістав звідти головешку. Він тримав палаючу гілку просто посередині. Блакитні та помаранчеві пломінці облизували червону руку, але не обпалювали.
— Ця земля не приймає богів, — відказав мешканець печери. Та уві сні Тінь знав, що то промовляє не бізоночоловік, а вогонь. Потріскування і зблиски полум’я: ось що зверталося до нього у цьому місці під землею. — Цю землю витягнув на поверхню той, хто пірнув у глибини океану. Павук виткав її форму з її ж матерії. Земля ця — послід воронячий, і тіло полеглого отця: кістки його — гори, очі його — озера. Це земля снів і вогню.
— Чому ти мені це говориш? — запитав Тінь. — Я не маю значення. Я ніщо. Я був посереднім тренером, паршивим шахраєм на півставки і не таким добрим чоловіком, як мені здавалося... — Він на хвилю затих, а тоді запитав: — Як мені допомогти Лорі? Вона хоче знову жити. Я пообіцяв допомогти їй. Я перед нею в боргу.
Бізоночоловік не відповів. Він простягнув вимазану в сажі долоню до Тіні, а вказівним пальцем показав на стелю. Тінь звів очі і побачив слабке зимове світло, що сочилося з тріщини вгорі.
— Туди? Я маю піднятись туди? — перепитав Тінь. Йому хотілося отримати відповідь хоча б на одне зі своїх запитань.
Та сон просто підніс його догори, думка стала втіленням, і Тінь втисло в землю і камінь. Він відчув себе кротом, який прокладає дорогу в ґрунті, борсуком, що спинається крізь ґрунт, бабаком, що відгортає ґрунт з дороги, ведмедем... Але ґрунт був надто твердим, надто щільним. Він не міг навіть дихнути на повні груди, і дуже скоро зрозумів, що не може більше спинатися, не може закопуватися, і усвідомив, що так він помре: у тому місці, що десь глибоко під світом.
Сил не вистачало. Потуги ставали усе слабшими. Він знав, що хоч його тіло й дрімало собі в теплому салоні автобуса, який прямував крізь холодні ліси, якщо він випустить дух тут, під світом, там його подих теж згасне. Навіть зараз крізь сон він ледве ковтав повітря.
Він усе слабше і слабше пручався і змагався, із кожним рухом втрачаючи дорогоцінне повітря. Він потрапив у пастку: не міг повернутися назад тим шляхом, яким прибув, але і вперед рухатись теж не міг.
— Тепер торгуйся, — прогримів голос у нього в голові. Може, це був його власний голос. Тінь не міг сказати з певністю.
— Як я маю торгуватися? — здивувався Тінь. — У мене ж нічого нема.
Він відчував на губах присмак густої і в’язкої, ніби глина, грязюки. Відчував він і різкий мінеральний смак каміння довкола.
І тут до нього дійшло:
— Нічого, крім мене самого! У мене ж є я!
Здавалося, все затамувало подих — не тільки Тінь, а всенький підземний світ, кожен хробак, кожна личинка, усе, що мешкало в найменших дірочках у землі.
— Я пропоную себе.
Підземний світ не гаявся з відповіддю. Каміння і земля, які його оточували, стали давити на Тінь і стиснули так міцно, що
