Американські боги - Ніл Гейман

— Юначе? Я можу вам чимось допомогти? — якийсь дідусь зачинив магазинчик з відеокасетами і сховав ключі до кишені. І весело додав: — Магазин не працює на Різдво, але я приїхав, щоб зустріти автобус. Упевнитися, що все гаразд. Я б не пережив, якби якась загублена душа стирчала тут на самісіньке Різдво.

Він підійшов ближче, і тепер Тінь міг роздивитися його обличчя. То було зморшкувате, однак вдоволене лице людини, яка досхочу скуштувала у житті гіркого, і зрештою виявила, що та гіркота була смаком віскі, до того ж доброго віскі.

— Ну, ви могли б дати мені номер місцевого таксі, — завагався Тінь.

— Міг би, — засумнівався старий. — Але в цей час Том вже дає хропака, і навіть якби ви примудрилися витягнути його з ліжка о такій порі, навряд чи він придався б вам. Я бачив його в барі раніше, і він був веселенький. Добре веселенький, це точно. А куди вам треба?

Тінь показав незнайомцеві бірочку на ключі.

— Що ж, — відказав той, — це десять... може, двадцять хвилин пішечки, через міст і далі. Але з прогулянки у такий холод мало приємності, особливо зважаючи на те, що коли не знаєш, куди йти, то будь-яка дорога тягнеться довше. Ви коли-небудь помічали? Перший раз завжди йдеш вічність, а всі наступні рази долаєш цей шлях швидше, ніж блимнути.

— Мабуть. Ніколи про це так не думав, але, напевно, ви маєте рацію.

Дідусь кивнув. Широченна усмішка розділила його обличчя надвоє:

— Та до біса. Сьогодні ж Різдво. Ми з Тессі підкинемо вас.

— Тессі? Тобто... Дякую.

— На здоров’я.

Тінь пішов услід за своїм новим знайомим до запаркованого на узбіччі великого двомісного кабріолета. Цією машиною пишались би гангстери у ревучих двадцятих: вона досконало підходила для того, щоб відстрілюватися з підніжок і все таке. У вуличному освітленні можна було розгледіти тільки, що вона насиченого темного кольору: то міг бути червоний, чи може, зелений.

— Це Тессі, — відрекомендував автівку господар і лагідним жестом поплескав її по місцю, де капот загинався над лівим переднім колесом. — Хіба не кралечка?

— Що це за марка?

— «Вендт Фенікс». Вендт збанкрутував у тридцять першому, тоді марку купили Крайслери, але більше вони Вендтів не випускали. Гарві Вендт, засновник компанії, був місцевий. Переїхав до Каліфорнії, там і порішив себе у сорок першому... Ні, у сорок другому. Дуже шкода.

У машині пахло шкірою і застарілим цигарковим димом. Так, ніби в машині останнім часом ніхто не димів, але за роки у ній викурили стільки цигарок і сигар, що їхній запах увібрався у нутро авто. Дідусь повернув ключ запалювання, і Тессі завелася.

— Завтра, — підморгнув старий Тіні, — Тессі заляже у сплячку в гараж. Накрию її чохлом, і стоятиме собі до весни. Так направду, то мені не слід було і сьогодні їздити на ній, бо сніжить.

— Вона погано їздить по снігу?

— Зі снігом у неї все чудово. Вся справа у солі, якою посипають вулиці, щоб той розтав. Через сіль ці старенькі красуні іржавіють так швидко, що і оком не встигнете змигнути. Хочете поїхати найкоротшою дорогою, чи зорганізувати вам невеличкий тур околицями при місячному сяйві?

— Не хочу завдавати вам клопоту...

— О, який там клопіт. Коли доживете до мого віку, будете дякувати богам, якщо зможете склепити очі. Я щасливий, якщо вдається проспати годин за п’ять, — прокидаюся, а думки снують і снують. Ой, дідько, щось я геть забув про ввічливість! Мене звуть Хінцельман. Я б сказав «звіть мене просто Річчі», але тутешні все одно кличуть мене Хінцельманом. І я б потис вам руку, але мені потрібні обидві, щоб вести Тессі. Вона відчуває, коли я не стежу за дорогою.

— Майк Айнзель. Приємно познайомитись, Хінцельмане.

— То поїдемо довкола озера. Зорганізую вам турне.

Вони саме їхали Центральною вулицею. Навіть серед ночі було видно, що вулиця дуже гарненька, і, в найкращому сенсі цього слова, старомодна — так, ніби люди вже сто років дбають про неї і не поспішають прощатися з тим, що люблять.

Дорогою Хінцельман показав Тіні обидва місцеві ресторанчики («Он німецький ресторанчик, і он той, другий: трохи грецький, трохи норвезький, трохи всякий, страви подають із заварними пундиками»), показав пекарню і книжковий магазин («Бо якщо ви спитаєте мене, я вам скажу, що без книжкового магазина містечко — не містечко. Навіть якщо воно себе так називає, без книжкового воно і саме знає, що себе обманює»). Сповільнив Тессі біля бібліотеки, щоб Тінь зміг її роздивитися. Старовинні газові ліхтарики блимали біля входу, і Хінцельман гордо звернув на них Тіневу увагу: «Джон Геннінг, король місцевих лісопилок, збудував її у 1870-х. Він хотів назвати її Бібліотекою імені Геннінга, але коли він помер, всі стали називати її бібліотекою Приозер’я, і так ведеться досі. Хіба не чудо?». Очевидно, навіть якби Хінцельман збудував бібліотеку власноруч, то не пишався б нею більше. Будівля нагадала Тіні замок, і він про це сказав. «Ага, точно! — відказав старий. — Вежі і все таке. Геннінг хотів, щоб вона так виглядала. А всередині досі стоять автентичні соснові стелажі. Міріам Шульц хоче вивернути її навиворіт і модернізувати, але бібліотека в реєстрі історичних пам’яток, тому вона ні чорта не зможе вдіяти».

Вони поїхали південним берегом озера. Містечко оточило озеро, яке було десь на десять метрів нижче рівня дороги. Тінь бачив, як на його поверхні там і сям біліли латочки льоду, а у блискучій поверхні води поміж ними відбивались вогні міста:

— Здається, воно замерзає.

— Воно замерзло ще десь із місяць тому. Тьмяні плямки — то снігові замети, а ті, що поблискують, — крига. Воно замерзло десь на День подяки, за одну ніч стало гладеньким, як скло. Ви не захоплюєтеся риболовлею на кризі, пане Айнзелю?

— Ніколи не пробував.

— Найкраща забава для чоловіка. Не через рибу, яку піймаєш, а через душевний спокій, який увечері приносиш додому.

— Запам’ятаю, — Тінь ще раз кинув оком на поверхню озерця крізь вікно Тессі. — По ньому вже можна ходити?

— Так, можна. Можна навіть їздити, але я б поки що не ризикував. Останні шість тижнів стоїть чортова холоднеча. Звикаєш до того, що тут, на півночі Вісконсина, все замерзає сильніше і швидше, ніж майже будь-де інде. Одного разу я вийшов