Сяйво - Стівен Кінг
Денні знову стояв під дверима номера 217.
У кишені лежав ключ-універсал. Хлопчик пильно дивився на двері з якоюсь жадібністю, що притупила всі інші почуття. Плечі й груди під фланелевою сорочкою мовби посмикувалися й тремтіли. Денні тихо, немузично гудів собі під ніс.
Йому не хотілося вертатися сюди, особливо після пожежного шланга. Те, що він прийшов, лякало його. Лякало й те, що він знову взяв ключ, порушивши заборону батька.
Прийти сюди хотілося. Цікавість
(кіт від цікавості здох, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив)
рибальським гачком упилася в мозок, ні на мить не відпускаючи, на кшталт дражливого русалчиного співу, який не вгамувати. А хіба містер Геллоран не сказав: «Не думаю, що тут що-небудь може заподіяти тобі шкоду?»
(Ти обіцяв.)
(Слово дають для того, щоб порушувати.)
Денні аж підскочив. Думка, здавалося, прийшла ззовні, вона дзижчала, як комаха, потихеньку спантеличуючи.
(Обіцянки дають, щоб порушувати, любий мій тремс} щоб порушувати, руйнувати, розбивати вщент, на дрібні шматочки, дробити. У ПЕРШУ ЧЕРГУ.)
Нервове похмикування перетворилося на неголосний, монотонний спів: «Лу, біжи до мене швидше, нумо, швидше, любий мій».
Хіба містер Геллоран помилявся? Зрештою, хіба не із цієї причини Денні мовчав і дозволив снігу замкнути їх тут?
«Просто замружся — і всезникнеї»
Те, що Денні побачив у президентському люксі, зникло. А змія виявилася просто пожежним шлангом, що впав на килим. Так, нешкідливою була навіть кров у президентському люксі — така стара, пролита задовго до того, як Денні народився, про неї раз і назавжди забули. Вона нагадувала фільм, який міг дивитися тільки Денні. В готелі немає нічого — справді нічого — здатного заподіяти йому шкоду, і щоб довести собі це, треба зайти в цей номер, хіба він не зробить цього?
Лу, біжи до мене швидше...
(кіт від цікавості здох> любий мій тремс, тремс, любий мій, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив. Від хвоста й до вусів був котяра живий-здоровий. Він довідався, що це)
(однаково, що страмні картинки, вони не можуть заподіяти шкоди, але,, о Господи)
(бабусю, бабусю, які в тебе великі зубки, чи ж не вовк це в костюмі СИНЬОЇ БОРОДИ, а може, СИНЯ БОРОДА в костюмі вовка, а я такий)
(радий, що ти запитав, адже кіт від цікавості здох, і тільки НАДІЯ на те, що вдасться довідатися, у чому справа, повернула його)
у коридор, синій килим із звивистими джунглями глушив кроки. Біля вогнегасника Денні зупинився, сунув латунний наконечник назад у раму, а потім, хоч серце шалено билось, заходився тицяти в нього пальцем, шепотячи: «Нумо, вкуси. Нумо, вкуси, вкуси, хрін дешевий. Не можеш, так? А? Ти просто собі пожежний шланг. Тільки й можеш, що лежати тут. Нумо!» Він відчув, як втрачає розум від такої бравади. Але нічого не відбулося. Узагалі, це був усього лише шланг — полотно й латунь; можна роздирати його на шматочки, а він і не пискне, не почне звиватися й смикатися, пускаючи на синій килим зелений слиз — це ж просто вогнегасник, не жахливий Джек-Різник і, звичайно, не змій-душитель... і Денні заспішив далі, тому що був
(«Спізнююся, ах, як я спізнююся», — сказав білий кролик)
білим кроликом. Так. Тепер у дворі поряд із дитячим майданчиком сидів білий кролик — колись він був зеленим, але зараз побілів, немов у вітряні, сніжні ночі щось раз за разом до смерті лякало його, й він зостарився...
Денні дістав з кишені ключ і вставив його в замок.
«Лу, Лу...»
(білий кролик поспішав на крокет, на крокет до Чорного Короля, фламінго — молотки, їжаки — м’ячики)
Він торкнувся ключа, механічно обмацуючи його пальцями. Голова крутилася, у роті пересохло. Він повернув ключ, і замок із глухим клацанням відкрився, як по маслу.
(ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧІ)
(хоча ця гра — не крокет, у молотків занадто короткі ручки, ця гра)
(БА-БАХ! Просто у ворітця!)
(ГОЛОВУ ЙОМУ ІЗ ПЛІ-І-І-Ы-І-І-ІЧ...)
Денні штовхнув двері, і вони відчинилися. Відчинилися безшумно, не скрипнувши. Він стояв біля порога кімнати, що була одразу і спальнею, і вітальнею. Хоча сніг так високо поки що не дістався (найвищі замети ще на цілий фут не діставали до вікон третього поверху), у кімнаті було темно, тому що два тижні тому тато закрив усі вікна в західному крилі ставнями.
Він став у дверях і намацав на стіні праворуч вимикач. Під стелею загорілися дві лампочки у фігурних скляних ковпаках. Зробивши ще один крок углиб кімнати, Денні оглянувся. М’який ворсистий килим приємного рожевого кольору. Заспокійливого. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл
(А скажіть: чим ворон схожий на письмовий стіл?) біля великого, закритого ставнями вікна. Під час сезону якому-небудь Затятому Писаці
(жах, як чудово, жаль, що вас немає) відкривався прекрасний вид на гори, можна було написати про нього додому, рідним.
Хлопчик ступив ще крок від дверей. Там нічого не було — взагалі нічого. Просто порожня кімната, холодна тому, що сьогодні тато палив у східному крилі. Письмовий стіл. Шафа, за розчиненими дверцятами якої був ряд казенних вішалок того типу, який не вкрадеш. На столику — Біблія ґідеонів-ського видання. Ліворуч від Денні були двері у ванну, закриті великим, на весь зріст, дзеркалом. У дзеркалі відображався він сам із побілілим обличчям. Двері були відкриті й...
Денні побачив, як його двійник повільно киває.
Так. Що б це не було, воно було там. Усередині. У ванній. Двійник Денні рушив уперед, немов збираючись покинути дзеркало. Він підняв руки й притулив їх до долонь Денні. Потім, коли двері ванної відчинилися навстіж, він відхитнувся униз і вбік. І заглянув усередину.
Довгаста, несучасна, схожа на пульманівський вагон кімната. Підлога викладена малюсінькими кахельними шестикутниками. У далекому кінці