Сяйво - Стівен Кінг
І хлопчик розсунув фіранку.
Жінка у ванні була мертва вже не перший день. Вона вся покрилася плямами, посиніла, роздутий газами живіт випирав із холодної, облямованої крижинками, води, як острів плоті. Блискучі, великі, схожі на мармурові кульки очі вперлись у Денні. Лілові губи розтягла усмішка, що радше нагадувала гримасу. Груди погойдувалися на воді. Волосся на лобку плило. Руки непорушно вчепились у насічки на краях порцелянової ванни, як крабові клешні.
Денні заверещав. Однак із губ не зірвалося ні звуку, вереск рвонувся назад, геть і канув у пітьмі його нутра, як камінь у колодязі. Зробивши один-єдиний непевний крочок назад, Денні почув, як лунко заклацали по білих кахельних шестикутниках каблуки, і в ту ж мить обпісявся.
Жінка сідала.
Вона сідала, продовжуючи посміхатися, не зводячи з нього важкого кам’яного погляду. Мертві руки скребли порцеляну. Груди колихалися, як старі-престарі боксерські груші. Тихенько тріснув ламкий лід. Вона не дихала. Уже багато років це був труп.
Денні розвернувся й побіг. Він стрілою вилетів із дверей ванної, очі вискакували з орбіт, волосся стало сторчма, як у їжака, що приготувався згорнутися клубком
(для крокету? для роке?)
мячиком, роззявлений рот не видавав ні звуку Хлопчик щодуху підлетів до дверей номера 217, але ті виявилися зачинені. Він загупав по них, і не подумавши, що двері не замкнені й досить просто повернути ручку, щоб вибратися назовні. З рота Денні виривалися оглушливі крики, але вловити їх людським вухом було неможливо. Він міг лише гамселити у двері й прислухатися, як небіжчиця підбирається до нього — плямистий живіт, сухе волосся, протягнені руки — щось, чарівним чином забальзамоване, що пролежало тут, у ванні, замертво, мабуть, не один рік.
Двері не відчиняються, ні, ні, ні.
А тоді почувся голос Діка Геллорана, так раптово й зненацька і такий спокійний, що перехоплені голосові зв’язки малого попустило і він тихенько заплакав — не від страху, а від полегшення.
(Не думаю, що воно може заподіяти тобі шкоду... як картинки в книжці... заплющ очіу воно й зникне.)
Вії Денні зімкнулися. Руки стиснулися в кулачки. Силкуючись зосередитися, він зсутулився.
(Тут нічого нема, тут нічого нема, взагалі нічого нема, ТУТ НІЧОГО НЕМА, НЕМАЄ ТУТ НІЧОГО'.)
Час збігав. І щойно хлопчик почав розслаблюватися, щойно почав розуміти, що двері, мабуть, не замкнені й можна вийти, як вічно мокрі, покриті плямами руки, що смерділи рибою, м’яко зімкнулися на його шиї, невблаганно розвертаючи, щоб Денні глянув у мертве лілове обличчя.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА У СНІГОВОМУ ПОЛОНІ26. Край сновидінь
В’язання схилило її на сон. Сьогодні її хилило б на сон навіть від Бартока, але з маленького програвана лунав не Барток, а Бах. Її пальці рухалися все повільніше, повільніше, і на той час, як син приступив до знайомства з давньою мешканкою номера 217, Венді заснула, впустивши в’язання на коліна. Пряжа й спиці повільно колихалися в такт подиху Сон Венді був глибоким, без видінь.
Джек Торренс теж заснув, але його сон був легким, неспокійним, із видіннями, які здавалися занадто яскравими для того, щоб бути просто снами. Безсумнівно, таких живих снів Джек ніколи не бачив.
Поки Джек гортав пачки рахунків на молоко — а їх, складених по сто, було, схоже, кілька десятків тисяч, — голова його обважніла. І все ж він швидко переглянув усі листки до єдиного, побоюючись, щоб через недбалість не пропустити саме ту частину «оверлукіани», без якої годі створити якийсь містичний зв’язок — адже Джек був упевнений, що та відсутня ланка десь тут. Він відчував себе людиною, яка в одній руці тримає дріт, а іншою нипає по чужій темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо він зуміє відшукати її, то матиме видовище.
Джек оголосив війну дзвінку Ела Шоклі і його вимогам. У цьому йому допоміг дивний випадок на дитячому майданчику. Випадок цей надміру нагадував щось на кшталт нервового зриву, і Джек не сумнівався — так його розум повстав проти зарозумілої вимоги Ела Шоклі, хай йому чорт, забути про задум написати книгу. Не виключено, що це означало, до якої міри потрібно задавити в Джекові повагу до себе, щоб вона зникла остаточно. Книгу він напише. Якщо це має на увазі розрив з Елом Шоклі, нічого не вдієш. Він напише історію готелю — напише чесно, без недомовок, а прологом стане його галюцинація: кущі живоплоту, підстрижені у формі звірів, які рухаються. Назва буде не хвацькою, зате комерційною: «Невідомий курорт. Історія готелю “Оверлук”». Без недомовок, так, але й без мстивості, без спроб узяти реванш над Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, батьком (жалюгідний хуліган і п’яниця, ось хто він був) чи, якщо вже мова зайшла про це, ще над ким-не-будь. Він напише цю книгу, оскільки «Оверлук» зачарував його — чи можливе простіше й правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої писалися всі великі книги — і художні, й публіцистика: істина завжди виходить на світло боже, у висліді вона завжди з’ясовується. Він напише цю книгу, оскільки почуває: це його борг.
«П'ятсот галл, незбираного молока. Сто галл, вершків. Сплач. Рахунок відісланий у банк. Триста пінт апельсинового соку. Сплач.».
Не випускаючи з рук пачки квитанцій, Джек трохи осів на стільці. Але він уже не бачив, що там надруковано. Зір втратив чіткість. Повіки обважніли. Від «Оверлука» думки сковзнули до батька, той працював санітаром у берлінській громадській лікарні. Великий чоловік. Товстун заввишки шість футів і два дюйми; Джек так з ним і не зрівнявся — коли, досягши шести футів, він перестав рости, старого вже не було на світі. «Курдуплик», — казав він, нагороджуючи Джека люблячим ляпанцем і вибухав сміхом. Було ще два брати, обидва вищі від батька, і Беккі — вона в неповних шість років була нижчою від Джека всього на два дюйми, і майже увесь час, поки вони були дітьми, навіть вища від нього.
Стосунки Джека з батьком нагадували квітку, що повільно розцвітає, але обіцяє стати прекрасною. Одначе коли бутон
