На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Сподіваюсь, що не рушить, — сказав молодик. — Як то кажуть, живи сам і давай жити іншим.
Худий насупився.
— А як же усі ті хороші хлопці, яких вона вбила? А жінки і діти? Хіба їм не треба було дати жити?
Ферро зціпила зуби. На своїй пам'яті вона ніколи не вбивала дітей.
— Так, їх звичайно шкода. Я не кажу, що її не треба впіймати, — молодий солдат нервово озирнувся. — Просто, може, було би краще, якби це зробив хтось інший.
Здоровань лише розсміявся, а от худого ця ремарка зачепила.
— Хіба ти боягуз?
— Ні! — розсердився молодик. — Просто у мене є сім'я і діти, які на мене розраховують, тож мені би не хотілося тут померти, от і все. — Він заусміхався. — Ми чекаємо на ще одну дитину. Сподіваємось, що цього разу буде хлопчик.
Здоровань із розумінням закивав.
— Мій син уже майже дорослий. Вони так швидко ростуть.
Розмови про дітей, сім'ї і сподівання лише нагнітали лють у грудях Ферро. Чому в них має бути життя, якщо в неї немає нічого? Якщо вони і їхні родичі забрали у неї все? Вона дістала з піхов вигнутий ніж.
— Що ти робиш, Ферро? — прошипів Юлвей.
Молодик озирнувся.
— Ви щось чули?
Здоровань зареготав.
— Я, здається, чув, як ти обісрався.
Худий загиготів, а молодик всміхнувся, присоромлений. Ферро підкралася і стала у нього за спиною. Вона була на відстані всього пари футів, яскраво освітлена вогнищем, але жоден із солдатів навіть не глянув на неї. Вона здійняла над молодиком ножа.
— Ферро! — крикнув Юлвей.
Молодик зірвався на ноги і, мружачись та морщачи лоб, почав вдивлятись у темінь. Він дивився прямо в обличчя Ферро, але його погляд був зосереджений десь поза нею. Вона чула його подих. Лезо ножа блищало всього за дюйм від щетини солдата.
Зараз. Зараз найкращий час. Вона могла швидко прикінчити його, а потім двох інших, перш ніж вони здіймуть тривогу. В цьому Ферро була певна. Вони були не готові, а вона — готова. Зараз був найкращий час.
Але її рука не ворухнулась.
— Що за ґедзь тебе вкусив? — запитав здоровань. — Нікого там немає.
— Можу присягнутися, що я щось чув, — сказав молодик, продовжуючи дивитись прямо в обличчя Ферро.
— Зажди! — крикнув худий, зриваючись на ноги і показуючи пальцем. — Он вона! В тебе перед носом!
Ферро на мить застигла, витріщившись на нього, але нараз вони зі здорованем почали реготати. Молодий солдат зніяковів, розвернувся і сів на місце.
— Мені просто здалось, що я щось чув.
— Нікого там немає, — повторив здоровань.
Ферро почала поволі відступати. Її нудило, в роті набралося кислої слини, а в голові гупало. Вона вклала ніж назад у піхви, розвернулась і попленталася геть, а вслід за нею мовчки рушив Юлвей.
Коли світло вогнів і звук розмов розчинилися вдалині, вона спинилася й опустилась на тверду землю. На голій рівнині дув холодний вітер. Він жбурляв їй в обличчя кілким пилом, але вона цього майже не помічала. Ненависть і лють на якийсь час відступили, однак вони залишили по собі порожнечу, яку їй не було чим заповнити. Ферро зробилося важко, холодно, погано і самотньо. Вона обхопила себе руками, погойдуючись взад-вперед, і заплющила очі. Але темрява не принесла розради.
Раптом вона відчула, як старий поклав на її плече руку.
Зазвичай у схожій ситуації вона би вивернулась, відкинула його руку і вбила, якби змогла. Але вся її сила кудись зникла. Кліпаючи очима, вона глянула на нього.
— Від мене нічого не залишилось. Хто я така? — Вона приклала одну руку до грудей, але майже нічого не відчула. — Всередині сама порожнеча.
— Гм. Дивно, що ти так кажеш, — Юлвей усміхнувся до зоряного неба. — Мені саме почало здаватися, що там, можливо, залишилося щось варте порятунку.
Королівське правосуддя
ойно Джезаль дістався Площі маршалів, як зрозумів, що щось не так. Ще ніколи тут не юрмилося стільки люду перед засіданням Відкритої Ради. Квапливо пробігаючи повз, трохи спізнюючись і сапаючи після тривалого тренування, Джезаль розглядав групки пишно вдягнених людей: вони перешіптувались, а на їхніх обличчях читалася напруга та хвилювання.Він проштовхнувся крізь натовп до Осередку лордів, підозріло поглядаючи на вартових, що стояли обабіч оздоблених дверей. Принаймні вони не змінились — їхні важкі заборола, як завжди, нічого не виказували. Він перетнув вестибюль з яскравими гобеленами, що ледь заколихалися від протягу, прослизнув у внутрішні двері і потрапив до просторої, прохолодної зали. Коли він поспіхом спускався проходом до високого столу, його кроки відлунювали від позолоченого купола. Джеленгорм стояв під одним із високих вікон, похмуро розглядаючи лаву з металевою поперечиною в основі, яку поставили по один бік зали, а його обличчя заливало кольорове світло з вітражів.
— Що відбувається?
— Ти хіба не чув? — збуджено зашепотів Джеленгорм. — Хофф оголосив, що сьогодні обговорюватимуть якесь надважливе питання.
— Що саме? Енґлію? Північан?
Здоровань похитав головою.
— Не знаю, але скоро дізнаємось.
Джезаль спохмурнів.
— Я не люблю сюрпризів. — Його погляд зупинився на загадковій лаві. — А це для чого?
В цю мить великі двері розчинилися, і проходом ринули члени Ради. Звичний набір, подумав Джезаль, нехай і цілеспрямованіший. Молодші сини, наймані речники... І нараз йому перехопило дух. Попереду ступав високий чоловік, багато вбраний навіть для такого величного товариства, із важким золотим ланцюгом на плечах і з не менш важким виразом на обличчі.
— Поглянь, сам лорд Брок, — прошепотів Джезаль.
— А он і лорд Ішер, — Джеленгорм кивнув у бік статечного старого, що ішов за Броком, — а також Хюген і Барезін. Це щось серйозне. Точно кажу.
Джезаль глибоко вдихнув, поки четверо найвпливовіших вельмож Союзу всідалися у першому ряді. Він ще ніколи не бачив стільки людей у Відкритій Раді. На півколі лав, призначених для членів Ради, не було де голці впасти. Вгорі, на галереї для публіки, тіснилися знервовані люди.
Гупнули двері, і в проході з'явився Хофф, однак не сам. Справа від нього наче не йшов, а плинув високий, стрункий, гордовитий чоловік із копицею сивого волосся, одягнений у довгу, бездоганно білу одіж. Архілектор Сульт. Зліва, важко спираючись на палицю і трохи горблячись, брів чоловік з довгою сивою
