Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— О, так... дуже високоякісна. Номер П’ять. Хороше біле сало, — промовив Ваймз, підкидаючи свічку в долоні. — Ми такі запалюємо вдома. А те казна-що у нас в Управлінні збіса схоже на свиняче лайно. Додому ми закуповуємо свічки в крамниці Глитая на Бійнях. Дуже помірні ціни. Раніше ми робили замовлення «Шпакеру і Вільямсу», але пан Глитай останнім часом підібгав чи не весь ринок, правда ж?
— Так, ваша милосте. І він забезпечує доставку.
— І ви щодня ставите ці свічки в кімнаті його високості?
— Так, ваша милосте.
— А десь іще?
— О, більше ніде, ваша милосте. Його високість дуже прискіпливий в цьому питанні. Ми всі використовуємо Номер Три.
— А, гм, приробіток ви забираєте додому?
— Так, ваша милосте. Бабуся сказала, що від них таке чудове світло...
— Припускаю, вона сиділа при свічах з вашим маленьким братиком, чи не так? Бо я здогадуюся, що він занедужав першим, тож вона сиділа з ним цілими ночами, ніч за ніччю, і, ха, якщо я хоч трохи знаю стару пані Полегенько, при цьому шила...
— Так, ваша милосте.
Запала пауза.
— Візьміть мою хустинку, — зрештою вимовив Ваймз.
— Мене звільнять, ваша милосте?
— Ні. Це однозначно. Ніхто з тих, хто пов’язаний з цією справою, не заслужив на втрату роботи, — сказав Ваймз. Він поглянув на свічку. — Можливо, хіба що крім мене, — додав він.
У дверях він зупинився й обернувся.
— Якщо вам ще будь-коли знадобляться недогарки, то у нас в Управлінні їх завжди повно. А Ноббі нехай, як і всі, смажить їжу на нормальному смальці.
— А тепер шо він робить? — спитав сержант Колон.
Скажений Малолюдок Артур знову визирнув через край даху.
— Тепер у нього проблеми з ліктями, — охоче повідомив він. — Все роздивляється один і по-всякому його прилаштовує, а ніяк не виходить.
— У мене схожі проблеми були, коли я складав ті кухонні меблі для пані Колон, — промовив сержант. — Інструкція, як відкривати коробку, виявилася всередині коробки...
— Ой-ой, він розібрався, — перебив щуролов. — Схоже, він просто переплутав їх з коліньми.
Колон почув внизу брязкіт.
— А тепер він повертає за ріг, — почувся тріск деревини, — а отепер увійшов у будинок. Певне, він підійметься сюди по внутрішніх сходах, але, гадаю, ти відбудешся легко.
— Чому?
— Бо тобі всього лише треба просто відпустити дах, розумієш?
— Та я ж уб’юся на смерть!
— Атож! Гарний чистий спосіб. Зовсім не те, що тобі спочатку руки-ноги повиривають.
— Я ж хотів купити ферму! — простогнав Колон.
— Можливо, — погодився Артур. Він знову визирнув через край даху. — А ще, — сказав він таким тоном, ніби це було не краще, ніж розбитися, — можеш ухопитися за он ту ринву.
Колон скосив очі. За кілька футів справді проходила ринва. Якщо він розгойдається й щосили відштовхнеться, то може промахнутися лише на кілька дюймів — і пірнути назустріч смерті.
— Вона надійна?
— Шановний, порівняно з чим?
Колон спробував розгойдати ноги на манер маятника. М’язи рук аж кричали від болю. Він знав, що має зайву вагу. Він завжди збирався ось уже завтра почати робити зарядку. Тільки якось ніколи не думав, що «завтра» настане сьогодні.
— Здається, я чую, як він підіймається сходами, — сказав Скажений Малолюдок Артур.
Колон спробував розгойдуватися швидше.
— А ви що робитимете? — видушив він.
— О, за мене не переживай, — відмахнувся Скажений Малолюдок Артур. — Мені-то шо. Я стрибну.
— Стрибнете?
— Звісно. Мені нічо не буде, бо я-то нормального розміру.
— Гадаєте, ви нормального розміру?
Скажений Малолюдок Артур поглянув на Колонові руки.
— Твої пальці часом не поряд із моїми черевиками? — замислено промовив він.
— Так-так, ви нормального розміру. І не винні, що переїхали до міста, повного велетнів, — поквапливо запевнив Колон.
— Так отож. Чим ти менший, тим легше падати. Добре відомий факт. Павук такого падіння взагалі не помітить, миша встане, обтруситься й піде собі геть, коняка переламає всі кістки, а слон роз...
— О боги, — пробурчав Колон.
Він уже раз у раз торкався ринви черевиком. Але вхопитися за неї означало пережити одну довгу, бездонну мить, протягом якої він вже не матиме контакту з дахом і ще не матиме контакту з ринвою — зате перебуватиме під серйозною загрозою контакту з землею.
Звідкись із даху почувся гучний тріск.
— Ну гаразд, — сказав Скажений Малолюдок Артур. — Побачимося внизу.
— О боги...
Гном зробив крок з даху.
— Наразі все гаразд, — гукнув він, пролітаючи повз Колона.
— О боги...
Сержант Колон підняв погляд і побачив двійко червоних очей.
— Політ нормальний, — швидко віддаляючись, долинув голос знизу.
— О боги...
Колон із зусиллям задер розчепірені ноги, на мить завис у повітрі, вхопився за верхівку ринви, пригнувся, уникнувши удару глиняного кулака, почув моторошний тихий скрегіт, із яким іржаві болти прощалися зі стіною, і, продовжуючи чіплятися за чавунну трубу так, ніби це могло чимось зарадити, разом із нею відірвався від стіни і спиною вперед зник у тумані.
Пан Шкарпетка підняв погляд на рипіння дверей — і хутко сховався за ковбасною машиною.
— Ти? — прошепотів він. — Але тобі не можна повертатися! Я тебе продав!
Дорфл кілька секунд мовчки вивчав його поглядом, а тоді пройшов повз нього і взяв із залитого кров’ю стелажа на стіні найбільший тесак.
Шкарпетка почав труситися.
— Я з-з-завжди б-б-був д-д-добрим д-д-до тебе, — затинаючись, вимовив він. — З-з-завжди д-д-давав тобі т-т-твої в-в-вихідні...
Дорфл знову поглянув на нього. «Це просто тому що очі у нього червоні», — без особливого успіху запевнив себе Шкарпетка...
Але тепер ці очі здавалися повними зосередженості. Він відчув, як вони проникають у його голову через його власні очниці й читають у його душі.
Ґолем відсунув його з дороги, вийшов з бійні й рушив до загонів для худоби.
Шкарпетка знову набув здатності рухатися. Ґолеми ж ніколи не вдаються до насильства, чи не так? Вони просто не можуть. Ці кляті одоробла так влаштовано.
Він роззирнувся на робітників — людей та тролів.
— Чого поставали! Тримайте його!
Двоє-троє завагалися. В ґолемовій руці був таки дійсно великий ніж. А коли Дорфл зупинився
