Шістка воронів - Лі Бардуго

Каз

Гроші, які пан Герцун залишив Казові й Джорді, закінчилися наступного тижня. Старший із братів спробував повернути своє нове пальто, але крамниця його не прийняла, а Казові черевики були очевидно поношені.

Коли вони принесли угоду про позику, яку підписав пан Герцун, до банку, там дійшли думки, — не зважаючи на всі ті печатки, що скидалися на офіційні, — що це був шматок нікчемного паперу. Ніхто не знав ані пана Герцуна, ані його ділового партнера.

З пансіонату їх виселили за два дні, хлопчики знайшли міст, під яким збиралися спати, але міська варта швиденько витягла їх із «ліжка». Після цього брати тинялися без жодної мети до самого ранку. Джорді наполягав, що вони мусять повернутися назад до кав’ярні. Вони довго сиділи в парку з іншого боку вулиці, але коли настала ніч, вартові знову почали свої обходи, а Каз і Джорді рушили на південь — до вуличок нижньої Бочки, де поліція не завдавала собі клопоту патрулюванням.

Вони заночували під розсипом зірок на алеї позаду шинку, ущент забитій старими грубками й мішками з кухонними відходами.

Ніхто не турбував їх тієї ночі, але наступної братів виявила банда хлопців, котрі сказали, що діти опинилися на території Голених Дурників. Вони дали Джорді прочухана, а Каза штурхнули до каналу, не забувши перед тим зняти з нього черевики.

Старший брат виловив малого з води й віддав йому сухе пальто.

— Їсти хочеться, — пожалівся Каз.

— А мені не хочеться, — відгукнувся Джорді. Чомусь це видалося Казові неймовірно смішним, і вони обоє зареготали. Брат обійняв малого й сказав: — Поки що виграє місто. Але ти побачиш, хто вийде переможцем у кінці.

Наступного ранку Джорді прокинувся з гарячкою.

Кілька років по тому люди почали називати епідемію вогняної віспи, що охопила Кеттердам, чумою королівської придворної дами — на честь корабля, котрий, як уважали, приніс інфекцію до міста. Найсильніше вона вдарила по велелюдних нетрях Бочки. Тіла купами валялися на вулицях, лікарські човни рухалися каналами, використовуючи довгі черпаки й гаки, щоб затягати мертвих на платформи й транспортувати до Баржі Женця для спалення.

До Каза лихоманка прийшла на два дні пізніше, ніж до Джорді. Вони не мали грошей на ліки чи медиків, тож просто влаштувалися разом у купі розламаних дерев’яних ящиків, яку охрестили Гніздом.

Ніхто не прийшов, щоб вигнати їх. Усі банди злягли з хворобою.

Коли лихоманка розгорілася вогнем, Казові марилося, що він повернувся на ферму і, постукавши у двері, побачив, що видіння Джорді й видіння Каза вже сидять там за столом на кухні. Вони витріщалися на нього крізь вікно, але не пускали всередину, тож хлопчик пішов тинятися луками, не наважуючись лягти у високу траву.

Коли він прокинувся, навколо не пахло ані сіном, ані конюшиною, ані яблуками, лише вугільним димом і водянистим смородом гнилих овочів зі смітника. Джорді лежав поруч і дивився в небо. «Не залишай мене», — хотів попросити Каз, але був занадто стомленим, тож просто поклав голову братові на груди. Він уже здавався якимось не таким — холодним і твердим.

Хлопчик подумав, що йому це сниться, коли тілозбирач закотив його на човен. Казові здалося, що він падає, а потім хлопчик провалився в пастку переплетених мертвяків. Він спробував закричати, але був занадто слабким. Усюди були руки, ноги, закоцюблі животи, гнилі тіла й синьогубі обличчя, укриті болячками вогняної віспи. Каз дрейфував між реальністю й непритомністю, уже не будучи певен, що було правдою, а що — лише маренням. Човен тим часом вийшов у море, а коли потрапив на мілководдя біля Баржі Женця, малий якимось чином знайшов сили закричати.

— Я живий! — горлав він так голосно, як тільки міг. Але був дуже маленьким, а човен уже прямував назад до гавані.

Каз спробував витягти Джорді з води. Тілом розсипалися маленькі запалені нариви, котрі дали вогняній віспі назву, а біла шкіра вкрилася синцями. Каз подумав про невеличкого заводного песика, про те, як вони пили гарячий шоколад на мосту. Подумав, що рай, мабуть, має вигляд кухні на Зельверстрат і пахне гюцпотом, який готували в Герцуновій печі. У нього досі була стрічечка Саскії. Він міг би повернути її дівчинці. Вони могли б робити цукерки з айвової пасти. Марґіт грала б на піаніно, а діти поснули б біля вогню. Каз заплющив очі й почав чекати смерті.

Він сподівався прокинутися на тому світі, теплому й безпечному, з повним животом, а Джорді сидів би поруч. Натомість хлопчик прокинувся, оточений мерцями. Він лежав на мілині Баржі Женця в наскрізь мокрій одежі з поморщеною від вологи шкірою. Тіло Джорді лежало поруч, його вже важко було впізнати — біле, роздуте, воно почало гнити й скидалося на якусь страхітливу глибоководну морську рибу.

Казові розвиднилося в очах, і висипка потроху зникала. Температура спала. Він забув про голод, але пити хотілося так, що хлопчик думав, що збожеволіє.

Того дня й тієї ночі серед купи мертвих тіл він дивився на гавань і сподівався, що плоскодонний човен повернеться. Вони мусили приплисти сюди, щоб розвести вогонь, котрий зжере трупи, але коли? Чи щодня працює тілозбирач? Може, через день? Хлопчик був слабкий і зневоднений. Знав, що довго не протримається. Берег здавався дуже далеким, і Каз розумів, що занадто заслаб і не пропливе таку відстань. Він пережив лихоманку, але все одно може померти тут, на Баржі Женця. Чи непокоїло його це? У місті на нього не чекало нічого, окрім голодних темних алей і мряки на каналах. Проте, подумавши про це, Каз збагнув, що це неправда. На нього чекала помста, відплата за Джорді і, можливо, за себе самого. Але щоб зустрітися з нею, йому доведеться рухатися.

Коли спустилася ніч і течія змінила напрямок, Каз змусив себе покласти руки на тіло Джорді. Він був занадто хворобливий, щоб плисти, але з братовою допомогою зміг би дістатися до берега. Хлопчик міцно обійняв Джорді й відштовхнувся в напрямку кеттердамських вогнів. Вони попливли разом, роздуте братове тіло перетворилося на пліт. Каз продовжував відштовхуватися ногами, відганяючи думки про брата, про тугу й масну плоть Джорді, котрої торкалися долоні; він намагався думати тільки про ритм, із яким рухалися його власні ноги, розтинаючи поверхню моря. Він чув, що в цих водах жили акули, але був певний, що вони його не чіпатимуть. Тепер він теж став монстром.

Хлопчик продовжував відштовхуватися ногами, і, коли на сході зазоріло, він озирнувся й побачив, що опинився біля східного краю