Шістка воронів - Лі Бардуго

— Хтось мусить негайно почати годувати мене солодкими булочками.

Хай скільки там буркотів Матаяс, Інеж не думала, що полегшення на його обличчі було її власною вигадкою.

* * *

Ніні знадобилася менш ніж година, щоб довідатися, що більшість в’язничних фургонів минають на шляху до Льодового Двору придорожній шинок, відомий як «Варденів полустанок». Інеж і решті довелося пройти майже дві милі від Верхнього Дієрнгольма, поки вони знайшли ту корчму. Там було занадто людяно — купа фермерів і місцевих робітників, — щоб місце могло виявитися корисним. Тож довелося рушити далі, і тоді, коли вони врешті знайшли місце, де було достатньо затінку й вистачало великих паростей для здійснення їхнього задуму, Інеж відчувала, що ось-ось упаде. Вона подякувала своїм святим за Джасперову енергію, котра здавалася невичерпною. Він люб’язно запропонував, що продовжить рухатися й побуде насторожі. Коли з’явиться в’язничний фургон, він попередить інших сигнальною ракетою, а потім побіжить і приєднається до них.

Ніна витратила кілька хвилин, щоб перекроїти Джасперові передпліччя, приховавши татуювання Покидьків і вкривши їх латкою плямистої шкіри. Уночі вона мала зайнятися своїми й Казовими тату. Можливо, ніхто у в’язниці не розрізняв кеттердамські банди й символи борделів, але не було причин давати тюремникам навіть мізерний шанс.

— Жодних плакальників, — вигукнув Джаспер, прямуючи легкою ходою в сутінки. Його довгі ноги легко долали відстань.

— Жодних погребінь, — відповіли всі. Інеж відправила йому вслід також справжню молитву. Вона знала, що хлопець добре озброєний і може подбати про себе, але хоча він мав цибату поставу й новоземську шкіру, залишався дуже чутливим до комфорту.

Вони розклали табір у сухій балці, на твердій кам’янистій землі, оточеній хитросплетінням чагарнику, і по черзі чатували, розділивши вахти. Незважаючи на втому, Інеж не думала, що зможе заснути, але наступне, що побачила, — сонце високо над ними, яскраву блискучу порожнину у вкритому хмарами небі. Мабуть, скоро полудень. Поруч із нею була Ніна зі шматком вовчого перцевого печива, котре вона купила у Верхньому Дієрнгольмі. Інеж побачила, що хтось розклав невеличке вогнище, і на його жаринках виднілися клейкі рештки грудки розплавленого парафіну.

— Де всі? — запитала вона, оглядаючи порожній яр.

— На дорозі. Бреккер сказав, що ми мусимо дати тобі поспати.

Інеж потерла очі. Вона здогадалася, що це була лише поступка її травмам. Мабуть, вона не дуже добре приховала своє виснаження. Неочікуване тріскуче «клац-клац-клац» змусило її вмить зіп’ястися на ноги й витягти ножі.

— Легше, легше, — сказала Ніна. — Це лише Вілан.

Джаспер, мабуть, уже подав сигнал. Інеж узяла в Ніни печиво й поквапилася туди, де Каз і Матаяс спостерігали, як хлопчик метушився із чимось біля коріння грубої ялиці. Долинуло ще кілька приглушених лускань, і невеличкі хмарки білого диму торкнулися стовбура дерева в тому місці, де воно зустрічалося із землею. Якусь мить здавалося, що нічого не станеться, а потім коріння саме по собі вирвалося із землі, зів’яле й покручене.

— Що це було? — поцікавилась Інеж.

— Сольовий концентрат, — відгукнулася Ніна.

Інеж схилила голову набік.

— Матаяс… молиться?

— Читає благословення. Фієрданці роблять так щоразу, коли зрізають дерево.

— Кожнісінького разу?

— Благословення залежить від того, як ти збираєшся використовувати дерево. Одне — для будинку, інше — для мостів. — Дівчина помовчала. — Ще якесь — для підпалу.

Менш ніж за хвилину вони вже поклали дерево так, що його стовбур перегородив дорогу. Оскільки коріння було на місці, здавалося, що дерево просто впало від хвороби.

— Коли фургон зупиниться, дерево подарує нам п’ятнадцять хвилин і жодної хвилини більше, — інструктував Каз. — Рухайтеся швидко. В’язні будуть із мішками на головах, але вони можуть чути, тож не говоріть ані слова. Ми не можемо дозволити собі збудити підозри. Вони знатимуть лише, що це буденна зупинка, і ми хочемо, щоб так і було.

Поки Інеж чекала разом з іншими в яру, вона перебрала подумки всі речі, котрі могли піти не так. В’язні могли не мати мішків на головах. Охоронці могли залишити одного у фургоні. А якщо їхній команді пощастить упоратися? Що ж, вони перетворяться на бранців, що прямують до Льодового Двору. Це теж було не дуже заманливою перспективою.

Дівчина вже подумала, що Джаспер помилився й вистрілив сигнальною ракетою занадто рано, коли в’язничний фургон загрюкав у полі їхнього зору. Він прокотився повз них і під’їхав до зупинки навпроти дерева. Дівчина чула, як водій лайкою жаліється своєму компаньйонові.

Обидва чоловіки злізли із сидінь на лаві й рушили до дерева. Довжелезну мить просто стояли там і витріщалися. Кремезніший вартовий зняв капелюха й пошкрябав свій живіт.

— Наскільки ледачими вони можуть бути? — пробурмотів Каз.

Урешті вони, здається, пристали не те, що дерево не збирається саме відповзати вбік. Неквапливо повернулися до фургона, щоб узяти там важку бухту мотузки й розпрягти одного коня, аби допоміг відтягти дерево з дороги.

— Приготуйтеся, — попередив Каз. Він смикнувся й побіг від верхівки яру до заднього боку візка. Ціпок хлопець залишив позаду в канаві і, хай би як боліла нога, гарно приховував це. Бреккер витяг відмикачки з підкладки свого пальта та погойдав колодку ніжно, майже закохано. За мить вона розчахнулася, і він відсунув засув убік. Каз озирнувся навколо, подивився туди, де чоловіки зав’язували мотузку навколо дерева, і відчинив дверцята.

Інеж напружилася, чекаючи на сигнал. Його не було. Каз просто стояв там і витріщався у фургон.

— Що сталося? — прошепотів Вілан.

— Може, вони не мають мішків? — відповіла дівчина. Збоку їй не було нічого видно. — Я піду. — Вони не могли всі разом одночасно згуртуватися навколо візка.

Інеж вистрибнула з яру й підійшла до Каза. Він досі стояв там абсолютно нерухомо. Вона легко торкнулася хлопцевого плеча, і він здригнувся. Каз Бреккер здригнувся. Що відбувалося? Вона не могла запитати в нього, ризикуючи виказати все ув’язненим, котрі прислухалися. Дівчина зиркнула у фургон.

Усі в’язні були закуті в кайданки й мали на головах чорні мішки. Але тут їх було суттєво більше, аніж у фургоні, котрий вони бачили біля контрольно-пропускного пункту. Замість того щоб сидіти по обидва боки прикутими до лавок, вони стояли, притискаючись одне до одного. На руках і ногах в'язні мали кайдани, а на шиях — залізні комірці, пристебнуті до гаків у даху фургона. Щойно хтось починав різко падати або занадто сильно нахилятися, йому чи їй спирало дихання. Це не було добре, але людей так тісно напакували, що не схоже було, що хтось може впасти й задихнутися.

Інеж іще раз легенько штовхнула Каза. Його обличчя зблідло, стало майже восковим, але принаймні цього разу він не просто стояв. Він кинувся