Шістка воронів - Лі Бардуго

Якщо Джаспер був занепокоєний, Вілан мав такий вигляд, наче його ось-ось знудить.

— І що ми тепер маємо робити? — прошепотів хлопчик. — Чим корисний зломщик без відмикачок?

— Помовч.

— А чим корисний ти? Стрілець без револьверів. Ти абсолютно сторонній у цій місії.

— Це не місія, а робота.

— Матаяс називає її місією.

— Він військовий, а ти — ні. І я вже й так у в’язниці, тож краще не спокушай мене здійснити вбивство.

— Ти не збираєшся вбивати мене, а я не збираюся вдавати, що все гаразд. Ми застрягли тут.

— Ти однозначно більше пристосований до золотої клітки, аніж до справжньої.

— Я пішов із батькового дому.

— Так, ти відмовився від життя в розкошах, тож можеш провести свої роки, животіючи разом із нами, захлинаючись у Бочці. Це не робить тебе цікавим, Вілане, тільки недоумкуватим.

— Ти нічого не знаєш про це.

— То розкажи мені, — відізвався Джаспер, повертаючись до нього. — У нас повно часу. Що змусило доброго малого крамарика покинути дім і знайти собі компанію серед злочинців?

— Ти поводишся так, наче народився в Бочці, як Каз, але ти навіть не з Керчу. Ти теж обрав це життя сам?

— Я люблю міста.

— У Новозем’ї немає міст?

— Немає таких, як Кеттердам. Ти бував іще десь, окрім дому, Бочки й вишуканих посольських обідів?

Вілан відвів погляд.

— Так.

— Де? Збирав у сезон персики в передмісті?

— Перегони на Кар’єві. Навітові родовища Шу Хану. Ферми юрди біля Шріфтпорта. Ведл. Еллінг.

— Справді?

— Мій батько брав мене із собою всюди. Поки…

— Поки що?

— Поки. Мій батько брав мене всюди, поки я не скрутився від жахливої морської хвороби, поки мене не знудило на королівському весіллі, поки я не спробував зґвалтувати ногу посла. Та нога сама просилася.

Джаспер виплюнув кашляючий сміх:

— Нарешті маленька колючка.

— Я мав досхочу колючок, — буркнув Вілан, — і подивися, до чого це призвело.

Його перервав голос вартового, котрий закричав фієрданською, щойно Годинник Старійшин почав вибивати шосту. Принаймні фієрданці були пунктуальними.

Вартовий знову повторив шуанською, а потім керчинською:

— Звестися на ноги! Шімкоппер, — вимагав він. Усі дивилися на чоловіка порожніми поглядами. — Дзюрити відро, — спробував він керчинською. — Де… щоб вилити? — Він показав жестами.

Відповіддю були лише знизування плечима й збентежені погляди.

Похмурий настрій вартового підказував, що його це мало турбує. Він штовхнув до камери відро свіжої води й гупнув ґратами, замкнувши їх.

Джаспер проштовхався вперед і зробив чималий ковток із горнятка, прив’язаного до ручки відра. Більша частина води вилилася йому на сорочку. Простягнувши горнятко Віланові, стрілець переконався, що той теж добряче змок.

— Що ти робиш? — запротестував хлопчик.

— Спокійно, Вілане. І прошу, спробуй стежити за тим, що я кажу.

Джаспер підтягнув штани й помацав тонку шкіру на щиколотці.

— Скажи мені, що відбувається…

— Тихіше. Мені потрібно сконцентруватися. — Це була чиста правда. Стрілець справді не хотів, щоб кулька, захована під його шкірою, відкрилася, перебуваючи ще всередині.

Він помацав тоненькі стібки, котрі залишила там Ніна. Біль був пекельний, коли хлопець розчахнув їх і випорснув кульку назовні. Вона була завменшки з родзинку й слизька від його крові. Ніна просто зараз використовує свою силу, щоб змусити власну шкіру луснути. Джаспер розмірковував, чи болить це менше, ніж стібки.

— Натягни сорочку на рота, — порадив Віланові.

— Що?

— Перестань придурюватися. Коли ти розумний, здаєшся милішим.

Віланові щоки почервоніли. Він кинув сердитий погляд і підняв свій комірець.

Джаспер потягнувся під лаву, де заховав відро з випорожненнями, і витяг його.

— Наближається буря, — голосно сказав стрілець керчинською. Побачив, як Матаяс і Каз підняли свої комірці. Відвернувся, натягнув свою сорочку на рота й кинув кульку до відра.

Почувся шиплячий свист, і хмара туману розквітла над водою. За кілька секунд вона заповнила камеру, перетворивши повітря на зеленувато-молочну субстанцію.

Віланові очі панічно заметушилися над піднятим угору комірцем. Джаспер відчув спокусу вдати, що знепритомнів, але задовольнився, побачивши, як чоловіки всюди довкола нього повалилися на землю.

Джаспер полічив до шістдесяти, потім опустив комірець і нерішуче вдихнув. Повітря ще пахло чимось хворобливо солодким і трохи одурманить їх, але найгірше було позаду. Коли вартові навідаються, щоб укотре полічити в’язнів, ті матимуть нестерпний головний біль і нічого, про що можна було б розповісти. І можна сподіватися, що до тієї миті вони давно вже зникнуть.

— Це був хлорогаз?

— Точно миліший, коли розумний. Так, кулька з оболонкою на ензимній основі, наповненою хлористим порошком. Він абсолютно безпечний, поки не вступить у реакцію з будь-якою кількістю аміаку. Що він щойно й зробив.

— Сеча у відрі… Але який сенс? Ми досі стирчимо тут.

— Джаспере, — гукнув Каз, махаючи йому, щоб підійшов до ґрат. — Годинник цокає.

Стрілець згорбився, прямуючи до нього. Така робота зазвичай займає багато часу, особливо тому, що він ніколи не вчився її по-справжньому. Він поклав долоні на обидва боки одного прута й зосередився на місцезнаходженні найчистіших частинок руди.

— Що він робить? — поцікавився Матаяс.

— Проводить старовинний новоземський ритуал, — відповів Каз.

— Правда?

— Ні.

Темний серпанок сформувався між Джасперовими долонями.

У Вілана відпала щелепа.

— Це залізна руда?

Джаспер кивнув і відчув, як на лобі проступив піт.

— Ти можеш розчинити ґрати?

— Не будь ідіотом, — буркнув стрілець. — Хіба не бачиш, які вони товстенні?

Насправді прут, з яким він працював, ззовні не змінився, але хлопець витяг із нього достатньо заліза, щоб хмара між долонями набула майже чорного кольору. Джаспер напружив пальці — і частинки закружляли, закрутилися в напружену спіраль, котра ставала вужчою й щільнішою.

Стрілець опустив руки — і тонесенька голка впала на підлогу з мелодійним дзенькотом.

Вілан підхопив її й підняв угору так, що світло мерехтіло на тьмяній поверхні.

— Ти Творець, — похмуро зауважив Матаяс.

— Лише трошки.

— Ти або Творець, або ні, — заперечив Вілан.

— Я — Творець. — Він штурхнув хлопчика пальцем. — А ти триматимеш язик за зубами, коли ми повернемося до Кеттердама.

— Але чому ти брехав про…

— Мені подобається вільно прогулюватися вулицями, — пояснив Джаспер. — Подобається не перейматися тим, що мене можуть схопити работорговці чи стратить якийсь мерзотник на кшталт нашого друзяки Гелвара. До того ж я маю інші навички, які дають мені більше задоволення й вигоди, ніж це. Багацько інших навичок.

Вілан закашлявся. Жартувати зі стрільцем значно веселіше, ніж дратувати його, але це було небезпечно.

— Ніна знає, що ти Гриша?

— Ні, і