Шістка воронів - Лі Бардуго

легко вдалося злитися з натовпом мандрівників і торговців. Горішнє місто було безладним продовженням нижнього — розкидані скупчення крамничок, базарів і заміських готелів, котрі обслуговували не лише гостей, а й вартових та інших працівників Льодового Двору. На щастя, юрби були такими щільними й розмаїтими, що ще одна група чужинців могла пересуватися непоміченою, і Інеж відзначила, що дихати стало трохи легше. Дівчина непокоїлася, що вони з Джаспером впадатимуть в очі серед білявого моря фієрданської столиці. Імовірно, екіпаж зі Шу Хану теж сподівався заховатися серед строкатого натовпу.

Усюди було помітно, що наближається Грінґкелла. Крамнички поробили ретельно продумані стенди з перцевим печивом, виготовленим у вигляді вовка; деяка випічка звисала гронами у вигляді могутніх гіллястих дерев, а міст, що перетинав річкову ущелину, прикрасили гірляндами стрічок фієрданського срібного кольору. Раз перейти його до Льодового Двору й раз назад. Чи перетнуть вони його завтра як переможці?

— Що це таке? — поцікавився Вілан, застигши біля візка крамаря, наповненого вінками з тих самих покручених гілок і сріблястих стрічок.

— Ясени, — відгукнувся Матаяс. — Священні Джелові дерева.

— Один із них мав би рости посеред Білого острова, — відзначила Ніна, не зважаючи на застережливий погляд, котрий кинув на неї фієрданець. — Це там відбувається церемонія слухання?

Каз гупнув по землі своєю палицею.

— Чому я про це вперше чую?

— Ясен підтримує дух Джела, — відповів Матаяс. — Саме там ми найкраще можемо чути його голос.

Бреккер зблиснув очима.

— Я не про це питаю. Чому його немає на наших мапах?

— Бо це найсвятіше місце на цілу Фієрду, і воно несуттєве для нашого завдання.

— Я кажу, що суттєве, а що — ні. Є ще щось, що ти вирішив не видобувати зі свого колодязя визначної мудрості?

— Льодовий Двір — безкрая територія, — кинув Матаяс, відвертаючись. — Я не можу позначити кожну тріщину й закапелок.

— Тож будемо сподіватися, що в цих закапелках нічого не ховається, — відповів Каз.

У Верхньому Дієрнгольмі не було справжнього центру, лише купка шинків, готелів і торговельних прилавків згуртувалася біля підніжжя пагорба, що вів до Льодового Двору. Каз порадив усім начебто безцільно потинятися вуличками, аж поки він не знайшов зубожілу корчму «Ґестінґ».

— Тут? — незадоволено протягнув Джаспер, удивляючись у вологу вітальню. Усе довкола смерділо часником і рибою.

Каз зиркнув багатозначно вгору й мовив:

— Тераса.

— Що таке «ґестінґ»? — спитала Інеж.

— Це означає «рай», — відізвався Матаяс. Навіть він мав скептичний вигляд.

Ніна допомогла їм зайняти стіл на терасі на даху. Тут майже нікого не було — занадто холодно, щоб привабити багатьох завсідників. А може, їх відлякувала їжа — оселедець у згірклій олії, черствий чорний хліб і якесь масло, що однозначно здавалося вкритим мохом.

Джаспер глипнув на свою тарілку й застогнав:

— Казе, якщо ти хочеш мене вбити, то я краще оберу кулю, аніж отруту.

Ніна наморщила носа.

— Ви знаєте, що з’являються проблеми, коли я не хочу їсти.

— Ми тут заради краєвиду, а не заради їжі.

З їхнього столика хоча й віддалено, але чітко було видно зовнішню браму Льодового Двору й перше караульне приміщення. Ворота були збудовані у формі білої арки, котру формували два монументальні кам’яні вовки, що стояли на задніх лапах і височіли над шляхом, котрий вів до пагорба з Льодовим Двором. Інеж та інші спостерігали, як юрби людей підходять і минають ворота, поки вони порпаються у своїх тарілках і чекають, чи не з’явиться в’язничний транспорт. До Інеж урешті повернувся апетит, і вона їла, скільки могла, щоб повернути собі сили, але плівка, котра затягувала замовлений суп, не сприяла цьому.

Там не було навіть кави, тож усі замовили чай і невеликі келишки бреннівіна, котрий обпалював стравохід, але допомагав не змерзнути, коли здійнявся вітер, що напинав сріблясті стрічки, прив’язані до ясенових гілок, розвішаних на вулиці внизу.

— Скоро ми матимемо підозрілий вигляд, — зауважила Ніна. — Це не те місце, де люди полюбляють засиджуватися.

— Мабуть, у них немає нікого, кого можна було б кинути до в’язниці, — припустив Вілан.

— Завжди є хтось, кого можна кинути до в’язниці, — відповів Каз, а потім коротко кивнув у напрямку дороги. — Дивіться.

Квадратний фургон котився до зупинки біля контрольно-пропускного пункту. Його дах і високі стінки були вкриті чорним брезентом, а тягли це все четверо возових коней. Позаду були важкі залізні двері, зачинені на засув і колодку.

Каз потягнувся до кишені свого пальта.

— Ось, — сказав він і простягнув Джасперові тоненьку книжечку в старанно зробленій обкладинці.

— Ми збираємося трохи почитати одне одному?

— Просто перегорни її до кінця.

Стрілець розгорнув книжку й замислено втупився в останню сторінку.

— То що?

— Так і тримай, щоб ми не мусили дивитися на твою потворну пику.

— Моє обличчя має свої характерні риси. До того ж… ох!

— Чудова читанка, чи не так?

— Хто знав, що я маю хист до літератури?

Джаспер передав книжку Віланові, котрий нерішуче взяв її.

— Про що там ідеться?

— Просто подивися, — запропонував Джаспер.

Вілан насупився та підніс її вище, потім усміхнувся:

— Де ти таке взяв?

Настала Матаясова черга, і хлопець видав здивоване рохкання.

— Вона називається книжкою без спинки, — промовив Каз, а Інеж узяла її з Ніниних рук і піднесла до очей. На сторінках були звичайнісінькі повчання, але у вишукано прикрашеній обкладинці ховалися дві лінзи, котрі виконували функцію бінокля. Бреккер наказав їй не зводити очей із жінок, котрі користувалися у «Воронячому клубі» пудреницями зі схожими дзеркалами. Вони могли дізнатися, які карти має в руці гравець, з іншого боку кімнати, а потім подати сигнал партнерові за столом.

— Кмітливо, — зауважила Інеж, вдивляючись у лінзи. Дівчині з бару та іншим відвідувачам на терасі здавалося, наче вони передають одне одному книжку й обговорюють якісь цікаві уривки. Насправді Інеж могла ретельно роздивитися пропускний пункт і фургон, що зупинився навпроти.

Ворота між здибленими вовками були зроблені із заліза, прикрашеного символом священного ясена; від них простягався високий шпичастий паркан, що огинав Льодовий Двір.

— Чотири вартові, — відзначила дівчина, як і казав Матаяс. — Вони перевірятимуть папери, підтверджуватимуть їхню справжність і позначатимуть прапорцями всіх, хто, на їхню думку, потребуватиме ретельнішого вивчення. О цій годині завтра в черзі до цих воріт стоятиме повно гостей Грінґкелли, і натовп перекриє весь шлях до ущелини.

— До того моменту ми вже будемо всередині, — відповів Каз.

— Як часто їздить фургон? — поцікавився Джаспер.

— Залежить багато від чого, — сказав Матаяс. — Зазвичай уранці. Часом також по обіді. Але не можу уявити собі, що вони захочуть, щоб в’язні прибували разом із гостями.

— Тоді нам потрібно потрапити на вранішній рейс, — підсумував