Шістка воронів - Лі Бардуго
«Хитрість у тому, щоб ти потім зміг знову підвестися». Він тримав її голос у голові, знову й знову повторюючи ці слова, поки знімав черевики, одяг і нарешті рукавички.
Помітив, як Джаспер витріщився на його руки.
— А на що ти очікував? — проревів Каз.
— Щонайменше на пазурі, — відізвався Джаспер, переводячи погляд на власні кістляві босі ступні. — Може, шип замість великого пальця.
Вартові повернулися, виваливши їхню одежу в баняк, котрий, без сумніву, віднесли до сміттєспалювача. Один із них грубо смикнув Казову голову й змусив розтулити рота, запхавши до нього масні пальці. Хлопець намагався не знепритомніти, а перед його очима закружляли чорні плями. Пальці вартового минули щілину між Казовими зубами, де він заховав балін, потім ущипнули й потикали щоки з внутрішнього боку.
— Ондетьярн! — вигукнув охоронець. — Феллен’юрет! — закричав він знову, витягаючи з Казового рота два вузькі шматки металу. Відмикачки впали на кам’яну підлогу, зробивши «дзень-дзелень». Вартовий крикнув Казові щось фієрданською й дав сильного ляпаса по щоці. Каз упав на коліна, але змусив себе підвестися. Помітив наляканий вираз обличчя Вілана, але що він міг іще зробити, щоб устояти на ногах, коли вартовий штовхнув його до ряду душів із крижаною водою.
Коли він вийшов, мокрий і тремтячий, інший вартовий простягнув безбарвні тюремні штани й туніку, котру взяв у стосі позаду себе. Каз одягнувся й покульгав до тимчасової зони разом з іншими в’язнями. Тієї миті він готовий був віддати половину своєї частки від тридцяти мільйонів крюґе за знайому вагу свого ціпка.
Камери здавалися дуже схожими на в’язницю, на яку він очікував, — жодних білих каменів чи скляних стендів, лише вогке сіре каміння й залізні ґрати.
Їх запхали до вже переповненої камери. Гелвар сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, оглядаючи людей, що проходили, очима, схожими на щілини. Каз притулився до залізних ґрат, спостерігаючи за тим, як ідуть геть вартові. Він відчував рухи тіл позаду себе. Тут було достатньо місця, але люди все одно, здавалося, підходили занадто близько. «Ще трохи», — сказав собі Бреккер. Руки здавалися неймовірно голими.
Каз чекав. Він знав, що наближалося. Він дізнався все про інших, щойно вони увійшли до камери, і знав, що огрядний каелець із родимкою прийде по нього. Він був дратівливим і нервовим та неодмінно помітив, що Бреккер кульгає.
— Агов, калічко, — сказав каелець фієрданською. Потім повторив ще раз керчинською з твердими переливами: — Агов, каліко. — Міг і не перейматися. Каз знав, як називають калік, багатьма мовами.
Наступної миті Каз відчув, як ворухнулося повітря, коли каелець потягнувся до нього. Він зробив крок ліворуч, і власний імпульс змусив каельця заточитися й хитнутися вперед. Каз допоміг йому, смикнув чоловіка за руку й просунув її між ґратами на всю довжину аж до плеча. Каелець гучно зарохкав, коли його обличчя зіткнулося із залізними прутами.
Каз притис чоловіка передпліччям до металу. Натис своєю вагою на його тіло й відчув задовільне «клац», коли рука каельця вислизнула із суглоба. Коли чоловік розтулив рот, щоб закричати, Каз заткнув йому вуста однією рукою й затис носа другою. Відчув пальцями голу плоть, і хлопця ледь не вивернуло.
— Ш-ш-ш-ш-ш, — сказав він, відтягнувши чоловіка, ухопившись за його ніс, назад до лавки під стіною. Решта розступилися, щоб звільнити дорогу.
Чоловік важко сів, очі йому сльозилися, вдихнути не вдавалося. Каз і далі тримав руки на носі й роті каельця. Чоловік затремтів.
— Хочеш, щоб я забрав руки? — поцікавився Каз.
Каелець застогнав.
— Хочеш чи ні?
Той застогнав гучніше, в’язні не зводили з них очей.
— Якщо ти закричиш, я зроблю так, щоб цього ніколи більше не сталося, зрозумів?
Він звільнив чоловіків рот і вставив руку назад у суглоб.
Каелець повернувся на бік, скрутився калачиком на лавці й почав плакати.
Каз витер руку об штани й повернувся на своє місце біля ґрат. Він відчував на собі погляди інших, але знав, що більше його не чіпатимуть.
Гелвар підійшов до нього:
— Це справді було необхідно?
— Ні. — Але це було необхідно, щоб переконатися, що йому дадуть спокій, дадуть робити те, що мало бути зроблено, і щоб пам’ятати, що він не безпомічний.
23
Джаспер
Джаспер хотів розім’ятися, але зайняв місце на лавці й мусив притримати його. Здавалося, наче під шкірою в нього вібрують невеличкі вибухи тривоги й хвилювання, а поруч сидів Вілан, котрий несамовито барабанив собі по колінних чашечках і аж ніяк не допомагав заспокоїтися. Хлопцеві здавалося, що більше чекати він не зможе. Спочатку корабель, потім усі ті дряпання скелями, а тепер він застряг у камері, поки увечері не прийдуть вартові, щоб перелічити їх.
Лише батько розумів його невичерпну енергію. Він намагався допомогти Джасперові витратити її на фермі, але робота була надто монотонною. Університет мав стати тим, що задасть йому правильний напрям, але замість того він блукав різними стежками. Хлопець зіщулився, коли подумав, що б сказав його тато, довідавшись, що син помер у фієрданській в’язниці. Та як би він узагалі дізнався? Усе це було занадто гнітюче, щоб продовжувати думати.
Скільки часу минуло? Що, як вони навіть не зможуть звідси почути Годинник Старійшин. Вартові мали б прийти й перелічити поголів’я в’язнів, коли виб’є шосту. Тоді в Джаспера і його друзів буде час до півночі, щоб упоратися зі своєю роботою. Так вони сподівалися. Матаяс провів у в’язниці лише три місяці. Протоколи могли змінитися. Може, він повідомив їм щось не те. «А може, фієрданець просто хоче, щоб ми сиділи за ґратами до того моменту, коли він нас здасть».
Але Матаяс мовчки сидів з іншого боку камери, біля Каза. Джаспер просто не міг проґавити коротку Бреккерову сутичку з каельцем. Зазвичай за роботою Каз був непохитний, але сьогодні перебував на межі, хоча Джаспер і не розумів чому. Якась частина його хотіла запитати, але він знав, що це була нерозумна частина — оптимістичний хлопчик із ферми, котрий обрав найгіршого з-поміж можливих людей, щоб дбати про нього, котрий шукає знаки в незначущих (глибоко всередині він сам це знав) речах — ось Каз обрав його для завдання, ось
