Американські боги - Ніл Гейман
— То як, ти згадав, як робити мій фокус із монетою?
— Не згадав.
— Спробуй вгадати, як я її добув, — гикнув лепрекон. Його блакитні очі заволокло туманом, а губи порожевіли. — А я скажу тобі, тепло чи холодно.
— Монета ж не в долоні?
— Не в долоні.
— Це якийсь хитрий застосунок? Якийсь механізм у рукаві чи деінде, що вистрілює монетами, а тобі лишається лише їх зловити? Чи монетку підвішено на дроті, що ковзає по твоїй руці вперед і назад?
— Нє-а. Ще віскі комусь?
— Я читав, що «Сон скупердяя» можна провернути, якщо прикріпити в долоні кишеньку з латексу тілесної шкіри і сховати монетки туди.
— Печальна тризна для Величного Свіні! Свіні пурхав, як пташина, по всій Ірландії і споживав водяні лілеї свого божевілля — і все це лише для того, щоб померти і бути неоплаканим... і ким? Псом, куріпкою і бовдуром. Ні, кишенька тут ні до чого.
— Що ж, боюсь, мої здогадки вичерпались. Може, ти просто береш їх нізвідки?
Він поставив це питання з усім сарказмом, на який був здатен, але затнувся, коли побачив вираз обличчя Свіні:
— Ти справді береш їх нізвідки.
— Ну, не зовсім «нізвідки»... Але, здається, сам принцип ти вловив. Монетки треба брати зі скарбу.
— Так. Зі скарбу, — Тінь почав пригадувати.
— Просто треба завжди пам’ятати, де сховок — і можеш брати, скільки заманеться. Сонечковий скарб. Він з’являється, коли світ народжує веселку. І живе собі: навіть коли приходить затемнення чи коли вдарить буря.
І він показав Тіні, як дістатись до сховку.
Цього разу Тінь запам’ятав.
Голова Тіні пульсувала і розколювалась, а ще здавалося, що язик обклеїли наждачним папером. Денне світло було надто яскравим, довелося примружитись. Він заснув, примостивши голову на кухонному столі: як був, одягнений, хоча чорну краватку все-таки зняв ще ввечері.
Він спустився до моргу, і з полегшенням, хоча і без здивування, відзначив, що тіло невідомого лежить там, де він його вчора лишив. Він видобув плящину з-під «Джеймісона» із закоцюблих пальців і викинув до смітника. З дому почулися кроки.
Тінь піднявся сходами і виявив, що за кухонним столом сидить Середа. Одноразовою ложечкою старий відправляв учорашній картопляний салат з пластикового контейнера до рота. На ньому був темно-сірий костюм, білосніжна сорочка і насичено-сіра краватка. Ранкове сонце виблискувало на срібній шпильці у формі дерева. Помітивши Тінь, він усміхнувся.
— Тіне, любчику! Я радий, що ти нарешті прокинувся. Думав, ти спатимеш вічним сном!
— Вар’ят Свіні помер.
— Я чув про це, — кивнув Середа. — Дуже шкода. Але, зрештою, рано чи пізно стара зі шнурком прийде по всіх нас.
Він затягнув уявну мотузку десь біля вуха, схилив голову набік, висолопив язика і вибалушив очі. Незважаючи на те, що виглуплювався він всього якусь мить, це паяцтво викликало у Тіні дивну тривогу. Але Середа відпустив свого уявного шнурка і запропонував Тіні картопляного салату.
— Ні, дякую, — Тінь роззирнувся по кухні і виглянув у коридор. — Не знаєш, де Шакал з Ібісом?
— Певно що знаю. Вони, юначе, ховають пані Лайлу Ґудчайлд. І були б раді, якби ти їм допоміг. Але я попросив тебе не будити, бо тобі сьогодні ще довго і нудно їхати за кермом.
— Ми виїжджаємо?
— Найближчої години.
— Я хочу попрощатися.
— Прощання переоцінюють. Я свято переконаний, що ти ще побачиш їх, перш ніж усе закінчиться.
Тінь помітив, що вперше від ночі, коли він прибув сюди, маленька черепахова киця згорнулася у своєму кошику. Вона розплющила свої бурштинові очі і байдуже провела його поглядом.
Так Тінь покинув Дім останнього спочинку. Крига скувала по-зимовому чорні чагарі і дерева, і вони стояли без руху, сонно і осібно. Дороги вкрила ожеледиця.
Середа почимчикував до Тіневої білої «Шеві Нова», запаркованої на вулиці. Машина виглядала так, ніби її нещодавно помили, а на місці вісконсинських номерів красувались номери Міннесоти. Речі Середи були вже в машині. Старий відкрив машину точною копією ключів, які були у Тіні в кишені:
— Я поведу. Все одно ще мінімум годину з тебе не буде ніякого пуття.
Вони вирушили на північ, і срібні хвилі Міссісіпі виблискували під сірим небом зліва від них. На голому темному дереві на узбіччі Тінь зауважив великого коричнево-білого яструба. Птах уважно спостерігав за ними очима, в яких зачаїлось безумство, а коли вони проїхали мимо, здійнявся в повітря широкими колами і за якусь хвильку зник з очей.
Тінь раптом зрозумів, що ті дні, які він провів у домі мертвих, були тільки тимчасовим перепочинком. І вже тепер він мав відчуття, ніби цей перепочинок трапився з кимось іншим, давно-давно.
Частина друга
Я сам — Айнзель
Розділ дев’ятий
... І це вже не кажучи про таємничих істот під каменем...
Венді Коуп, «Поліцейська доля»
Тільки пізно ввечері, аж коли вони виїхали з Іллінойса, Тінь уперше заговорив до Середи. Він побачив знак «Ласкаво просимо до Вісконсина» і запитав:
— Ну, і що то були за чуваки, які схопили мене на паркінгу? Агент Дуб і агент Камінь, хто вони такі?
Фари вихоплювали фрагменти зимового ландшафту. Середа заявив, що вони не їхатимуть швидкісними трасами, — бо ж невідомо, на чиєму ті боці, тому Тінь тримався менших доріг. Він був не проти. І навіть не став би наполягати, що старий здурів. Середа буркнув:
— Шпиги. Наші вороги. Погані хлопці.
— Дивно, а мені здалось, що вони дуже щиро мають себе за хороших.
— А як іще? Зарубай собі на носі, ніколи ще не траплялося війни між двома збіговиськами людей, кожне з яких не було би певне, що правда на їхньому боці. Справді небезпечні пацани вірять, що на
