На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Пощади? Ха! — Вона закоркувала бурдюк і кинула його поряд із могилою. — Хіба ти не знаєш, хто я така?

Вона взялася за лопату, і за мить лезо знов увігналось у землю.

— Ферро Малджин! — долинуло до неї звідкись з-за спини. — Я знаю, хто ти така!

Оце так поворот.

Вона ще раз змахнула лопатою, гарячково метикуючи, як діяти. Її лук лежав зовсім неподалік, біля першої викопаної нею могили. Вона відкинула грудку землі, відчуваючи у спітнілих плечах поколювання від невидимої присутності. Глипнула на конаючого солдата. Той втупився в точку за її спиною, що допомогло їй зрозуміти, де стоїть незнайомець.

Вона знов увігнала лопату в ґрунт, а тоді відпустила її, вистрибнула з ями і одним вправним рухом перекотилась по землі, на ходу схопила лук, наклала стрілу і натягнула тятиву. Приблизно за десять кроків від неї стояв старий. Він не намагався наступати, не мав зброї. Він просто стояв і дивився на неї, лагідно усміхаючись.

Вона випустила стрілу.

Коли до рук Ферро потрапляв лук, вона робилася страшною, наче смерть. Десять мертвих солдатів підтвердили би це, якби могли. В тілах шести із них стирчали її стріли, і за весь бій вона не схибила ні разу. Вона взагалі не пам'ятала, щоб колись промахувалась з близької відстані, хоч би як швидко не доводилося стріляти, і їй доводилось убивати ворога, який знаходились в десятки разів далі, ніж цей старий усміхнений козел.

Але цього разу вона промахнулась.

Стріла неначе звернула у польоті. Звісно, могло трапитись погане оперення, але щось все одно не сходилось. Старий навіть не поворухнувся. Він так і стояв, усміхаючись, на тому ж місці, а стріла пролетіла за кілька дюймів від нього і зникла десь на схилі.

Це дало всім час, щоб оцінити ситуацію.

Дивним був цей старий. Мав темну, чорну, як сажа, шкіру, властиву жителям далекого Півдня, від якого їх відділяла широка, безживна пустеля. Такий шлях нелегко подолати, і Ферро рідко траплялися люди з тих країв. Чоловік був високим і худим, мав довгі, жилаві руки і просте вбрання. На його зап'ястях були дивні темні і світлі браслети, які, начеплені один за одним, закривали половину передпліч, виблискуючи під палючим сонцем.

Обличчя старого обрамляло довге сиве волосся, яке подекуди діставало йому до пояса, а на худому, загостреному підборідді виднілася сива щетина. На грудях у нього висів великий бурдюк з водою, а з пояса звисало кілька шкіряних мішечків. І все. Жодної зброї. Це було найдивнішим для людини, котра потрапила у Безплідні Землі. Ніхто не приходив у це Богом забуте місце, окрім утікачів і їхніх переслідувачів. Проте і ті, й інші були добре озброєні.

Він не був солдатом Гуркула чи наволоччю, яка бажала збагатитися за рахунок її голови. Не був ні розбійником, ні рабом-втікачем. Ким же він був тоді? І що тут забув? Мабуть, він прийшов по неї. Він міг бути одним із них.

Пожирачем.

Хто би ще блукав Безплідними Землями без зброї? Вона не усвідомлювала, як сильно її бажали впіймати.

Старий стояв нерухомо і продовжував усміхатися до неї. Вона поволі потягнулась за наступною стрілою, і він провів її рух байдужим поглядом.

— В цьому немає жодної потреби, — протягнув він низьким голосом.

Вона наклала стрілу на тятиву. Старий не ворухнувся. Вона стенула плечима і почала неспішно цілитись. Старий продовжував усміхатись безтурботною посмішкою. Вона випустила стрілу. Та знову пролетіла за кілька дюймів від нього, тепер з іншого боку, і поцілила у схил.

Варто було визнати: один раз міг бути збігом, але два — аж ніяк. Якщо Ферро чогось навчилася, так це вбивати. Старий дурень мав би вже лежати із наскрізною раною і стікати кров'ю на кам'янистий ґрунт. Тепер своєю незворушною посмішкою він наче казав: «Ти не так багато знаєш, як тобі здається. Я знаю більше».

Це неабияк дратувало.

— Хто ти такий, старий виродку?

— Мене звуть Юлвей.

— «Старий виродок» тобі пасує краще!

Ферро відкинула свій лук на землю й опустила руки, затуливши правицю тулубом. За мить крутнула зап'ястям, і з її рукава прямо у підставлену долоню випав вигнутий ніж. Людину можна вбити багатьма способами, тож коли підводить один, варто спробувати інший.

Ферро ніколи не пасувала перед труднощами.

Юлвей почав поволі наближатися до неї. Його босі ноги глухо ступали по камінню, і в такт його крокам тихо брязкали браслети. Це здалось їй дуже дивним. Як йому вдалось до неї підібратись, якщо від нього було стільки шуму?

— Чого ти хочеш?

— Я хочу тобі допомогти.

Він підійшов на відстань витягнутої руки, а тоді спинився і вишкірився до неї.

Коли до рук Ферро потрапляв ніж, вона робилася швидкою, як змія, але вдвічі страшнішою, що міг би підтвердити останній із солдатів, коли б він не був мертвим. Лезо зблиснуло у повітрі, націлене з усією силою і люттю. Якби старий стояв там, де вона думала, то його голова вже би злетіла із шиї. Але, як виявилось, він перемістився на крок вліво.

Вона накинулась на нього з войовничим криком, цілячись блискучим вістрям леза просто в серце. Утім, ніж розітнув лише повітря. Старий повернувся на колишнє місце — незрушно стояв і всміхався. Дуже дивно. Вона обережно обійшла його, шаркаючи сандаліями по пилюці, її ліва рука наче кружляла у повітрі, а права міцно стискала руків'я ножа. Треба було проявляти обачність — тут задіяна магія.

— Не треба сердитись. Я прийшов, щоб допомогти.

— Нахуй твою допомогу, — прошипіла вона у відповідь.

— Але вона тобі потрібна, навіть дуже. Вони схоплять тебе, Ферро. У горах солдати, багато солдатів.

— Я втечу від них.

— Їх забагато. Від усіх не утечеш.

Вона озирнулась на постріляні тіла.

— Тоді я згодую їх стерв'ятникам.

— Не цього разу. Вони не самі. В них є підкріплення.

На слові «підкріплення» його низький голос іще понижчав.

Ферро спохмурніла.

— Жерці?

— І не лише вони. — Він широко розплющив очі. — Ще пожирач, — прошепотів він. — Вони збираються схопити тебе живою. Імператор бажає виставити тебе перед народом задля науки іншим.

Вона пирхнула.

— В пизду імператора.

— Чув, що у твоїй він уже побував.

Вона загарчала і знову здійняла свого ножа, але ножа вже не було. У її руці із шипінням звивалася отруйна змія, яка саме розкрила пащу, щоб її вкусити.