Місто кісток - Кассандра Клер

– Спасибі, але я насправді не готова його так носити. – Вона засунула кинджал у зовнішню кишеню наплічника.

Вона помітила, що Джейс дивився на неї з-під каптура.

– І останнє, – сказав він. Юнак простягнув руку і витягнув шпильки з її волосся. Теплі важкі кучері впали їй на плечі. Відчуття волосся, що лоскотало її голу шкіру, було незнайомим і на диво приємним.

– Набагато краще, – сказав він, і Клері здалося, що цього разу, можливо, його голос був трохи нерівний.

Адреса на запрошенні привела друзів до великої промислової околиці Брукліна, забудованої фабриками та складами. Клері помітила, що деякі з них були переобладнані на житлові помешкання та галереї. Проте у їхніх грізних квадратних формах та заґратованих вікнах було щось неприємне.

Вийшовши зі станції метро, Ізабель повела всіх, використовуючи сенсор, який мав навігаційну функцію. Саймон був у захваті – чи то від пристрою, чи через щось інше. Клері намагалася триматись осторонь від них. Вона відстала, коли компанія продиралася крізь чагарники, де занедбана трава вигоріла від літньої спеки. Праворуч на тлі темного беззоряного неба виділялися сірим та чорним шпилі церкви.

– Не відставай, – почувся поблизу невдоволений голос Джейса, що саме зменшив кроки, щоб іти поруч. – Я не хочу постійно обертатись, щоб упевнитись, що з тобою все гаразд.

– То і не треба.

– Востаннє, коли я залишив тебе саму, на тебе напав демон, – нагадав він.

– Я б не вибачила собі, коли б своєю раптовою загибеллю потривожила твою спокійну нічну прогулянку.

Він примружився.

– Завжди є межа між сарказмом та відвертою ворожістю, і ти її перейшла. Що з тобою?

Вона прикусила губу.

– Сьогодні вранці кілька огидних створінь рилися в моїй голові. А тепер я збираюсь зустрітися з мерзенним типом, який колись зробив те саме. Що як він побачить там щось жахливе?

– Звідки в тебе такі думки?

Клері прибрала волосся зі спітнілої шкіри.

– Я ненавиджу, коли ти відповідаєш запитанням на запитання.

– А я думаю, що насправді тобі це подобається. Хай там як, ти хотіла б знати правду?

– Ні. Тобто, мабуть, таки хотіла б. Я не впевнена… – Вона зітхнула. – А ти?

– Ми на потрібній вулиці! – крикнула Ізабель за чверть будинку попереду. Це була вузька вуличка зі старими складськими будівлями, перетвореними на житлові будинки. Горщики з квітами, у відчинених вікнах мереживні фіранки, що розвівалися під прохолодним нічним вітерцем, численні пластикові пляшки, складені на тротуарах, свідчили про те, що тут живуть люди. Клері підозріло роздивлялася: це була та сама вулиця, яку вона бачила в Місті Кісток, проте в її спогадах вона була вкрита снігом.

Дівчина відчула, як Джейс погладив її плечі.

– Звісно. Поза сумнівами, – тихо сказав він.

Вона обернулася, не розуміючи.

– Ти про що?

– Тільки правду. Я б…

– Джейсе! – почувся голос Алека. Він стояв неподалік на тротуарі. Клері здивувалась, чому він так голосно кричить.

Рука Джейса зісковзнула з плеча Клері.

– Що?

– Ти вважаєш, що ми правильно прийшли? – запитав Алек, указуючи на щось, чого Клері не могла побачити за масивним чорним автомобілем.

Клері почула сміх Джейса, коли він наблизився до Алека.

Обігнувши авто, вона побачила декілька сріблястих мотоциклів з обтічними формами та чорними колесами. Їх обвивали забруднені мастилом труби і трубочки. Мотоцикли мали щось живе в собі та нагадували біомеханічних істот на картинах Ганса Ґіґера.

– Вампіри, – промовив Джейс.

– Як на мене, то це – мотоцикли, – сказав Саймон, підходячи ближче разом з Ізабель, яка нахмурено роздивлялася мотоцикли.

– Так, але це видозмінені мотоцикли, які їздять на демонічній енергії, – пояснила вона. – Вампіри користуються ними, щоб швидко пересуватися вночі. Це не зовсім законно, але…

– Я чув, що деякі байки літають, – сказав натхненно Алек. Тепер він нагадував Саймона, коли той розповідав про нову відеогру. – І вмить стають невидимі! І їздять під водою.

Джейс зійшов з тротуару і кружляв біля мотоциклів, вивчаючи їх. Він простяг руку і провів нею по вузькому колесу. На ньому був срібний напис: «Nox Invictа».

– «Непереможна