Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Ляснула по бую. Глянула на небо — там загорявся світанок. Зиркнула під воду — туди відходив ледь помітний залізний якірний трос.

Повернулася на берег і щойно встигла накинути на плечі рушника, як зайшлася в нападі нудоти. П’ять монет вилетіли одна за одною, залишивши у горлі біль та поступово згасаючі в шлунку судоми, розкотилися по гальці, ховаючись у щілини поміж каменів.

* * *

Мама повернулася пополудні, дуже стомлена й страшенно зосереджена. Валентинові покращало — інфаркту таки не було, допомога приспіла вчасно, а тому небезпека пацієнтові більше не загрожувала.

— Усе буде добре, — повторила мама відчужено. — Спати я хочу, Сашко, вмираю просто… Матимеш бажання — іди на пляж сама. Я подрімаю.

— Як він там? — запитала Сашка. — Може, телеграму яким-небудь родичам…

— Уже прилетіли родичі, — так само відчужено повідомила мама. — Дружина до нього прилетіла з Москви. Усе буде гаразд… Ну, йди.

Сашка зняла купальник з мотузки на балконі, вийшла з дому. На пляж не хотілося, і вона подалася блукати парком, убогим, курним, але ж це бодай якийсь затінок.

«Дуже погано, але не жахливо». Страх, потрясіння, зіпсований відпочинок… Але, з другого боку, хто такий Валентин? Іще тиждень тому — випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки від самого початку були приречені. Пляжний роман…

Сашка сіла на лаву. Вузька алея була всипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман… Яка вульгарність, та на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку — познайомився б із дівкою, що їх тут повно: сережка в пупку, джинси обрізані вище дупи…

«Краще б він умер», — подумала Сашка похмуро.

«Дуже погано, але не жахливо». А Сашка ж повірила, що лихо станеться з мамою. Таким виразним було передчуття. Страх… Звідтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як сама вона — монети. Ледь відпустить і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Авжеж, навчило. Тепер вона без усіляких будильників вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» біля входу на пляж, було відчуття, що все на світі пропало, все-все…

Вона перевела подих. Завтра вранці допливе до буя, і післязавтра, і перед від’їздом теж. А потім повернеться до міста й усе чисто забуде. Школа, будні, випускний клас, репетитори, вступ до вузу…

Вона сиділа на лаві, розглядаючи пригорщу монет на долоні. Двадцять дев’ять штук — із однаковим круглим знаком, із нулем. Важкі й маленькі — діаметром як старі радянські копійки.

* * *

У поїзді монети розсипалися.

Сашка лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися і з веселим стукотом розкотились мало не по всьому плацкартному вагоні. Сашка за мить злетіла з полиці.

— Ой! — сказала маленька дівчинка, сусідка з купе навпроти. — Грошики!

Сашка присіла навпочіпки, збираючи золоті кружальця, видлушпуючи з-під чиїхось валіз, і заледве не збила з ніг провідницю, яка розносила чай.

— Обережніше, пасажирко!

Дівчинка підняла монетку й тепер зацікавлено розглядала її.

— Мамо, це золото?

— Ні, — відповіла та, не відриваючись од книжки. — Це такий сплав… Віддай.

Сашка вже стояла поряд із простягненою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Сашка відвернулася до вікна, перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а набиралося тридцять шість.

— Пробачте, ви монетку не бачили?

У сусідніх купе похитали головами. Сашка метнулася назад по вагону, знову мало не врізалася в провідницю. На крайньому бічному місці, біля виходу до тамбура, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі замислено розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися він здавався об’ємним.

— Це моя. — Сашка простягла руку. — Я впустила.

Чоловік підняв голову. Глянув на Сашку, оцінюючи. Знову подивився на монету.

— Що це?

— Сувенір. Віддайте, будь ласка.

— Цікаво. — Пасажир не квапився виконувати її прохання. — Де взяла?

— Подарували.

Чоловік гмикнув.

— Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?

— Ні. Вона не продається.

— Двадцять доларів?

Сашка нервувала. До розмови прислухалася жінка, яка сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.

— Це моя монета, — сказала Сашка твердо. — Віддайте її мені, будь ласка.

— Був у мене знайомий. — Чоловік перевів погляд із Сашки на монету й назад. — Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе длушпався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поткнувся, розумієш, куди не слід було.

— Я ні в яких ямах не длушпалася. — Сашка дивилась на його долоню. — Це мені подарували. Воно моє.

Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапно й поблажливо, але затнувся. Сашка ладна була цієї миті битися за монету, кричати, ридати, грубіянити, дряпати йому обличчя. Напевне, ця її готовність читалася в погляді.

— Як хочеш.

Золоте кружальце впало на простягнену Сашчину долоню. Дівчина судомно стисла пальці й так, затамувавши подих, повернулася до мами.

Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.

* * *

Осінь настала в жовтні, відразу й надовго. Червоне кленове листя прилипало до мокрого асфальту, мов пласкі морські зірки. Сашка жила між школою та курсами при університеті. Клопотів вистачало — конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше часу не лишалося, зайнятими були навіть неділі, й це Сашку влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок навідріз відмовляється вірити в таємничих незнайомців із їхніми завданнями, в золоті монети, які з’являються на світ Божий зі шлунка. Навіть море, лагідне літнє море з червоним буєм на хвилях здавалося нереальним, а вже все, пов’язане з ним, — і поготів.

І мама ожила. Із закінченням літа скінчилася й депресія, тим паче що роботи в їхній конторі було, як завжди, непочатий край. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне — кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.

Потім прийшов лист із Москви. Мама дістала його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж розкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.

— Валик розлучився з дружиною, — сказала, звертаючись до ввімкненого телевізора.

— Ну то й що? — дещо брутально запитала Сашка.

Мама вклала листа назад у конверт і пішла до своєї кімнати. Сашка вимкнула телевізор і засіла за підручник; по десять разів перечитувала параграф з історії — не