Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Валентин поїхав. Сашка сподівалася — назавжди, та ба. Новий рік вони зустрічали втрьох — у родинній атмосфері, з шампанським, ялинкою, котру мама наряджала власноруч, Сашку навіть не підпускаючи.
Цілу ніч у дворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин ще додивлялися по тридесятому місцевому каналі «Іронію долі», Сашка натягла чоботи (бігати по снігу в кросівках уже не зважувалась) і намотала шарф поверх куртки.
— Ти таки йдеш? — запитав із кімнати Валентин. — Ну й характер у тебе, Олександре, заздрю…
Сашка мовчки вийшла. Сніг перед будинком був всипаний конфеті, подекуди з підталих кучугурок стирчали недогарки бенгальських вогнів. Сашка побігла підтюпцем.
Світилися вікна. Проходжали веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Сашка бігла, слухаючи, як порипує сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, спостерігаючи, як тане в повітрі хмаринка подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кого хочеш виробиться характер. І хоча не очевидний і не доведений зв’язок між Сашчиним вранішнім сном і передінфарктним станом у чужої загалом людини… Хоча на той момент уже не чужої, ні… Щось трапилося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде такою вічно…
Отож. Зв’язок хоч і не доведений — він існує, Сашка точно знає й на помилку не має права. Ось і замкнулося перше коло.
Вона бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько слід у слід. Спершу неусвідомлено, а потім — зацікавлено. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Ваньчиного діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав? Звідтоді, як романтичне ранкове побачення скінчилося так ганебно й вульгарно, Сашка й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Ніби нічого не сталося. Принцесу не вдалося розкодувати.
Сашка отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Од великої кількості повторень сліди на снігу побільшали й поглибшали, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.
З темного неба повалив сніг. Завиваючи сиреною, десь проїхала «швидка». «Не до нас, — подумала Сашка з похмурим задоволенням. — Не про нас. З нами ж бо нічого не може трапиться».
Справляти природні потреби на морозі — невелика приємність. Сашка вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав із гілок. Було б здорово, якби цих клятих монет ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково натрапивши на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Сашка збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Подібна до шашок, ми в школі граємо…
Мама повірила. Адже Сашка раніше ніколи їй не брехала. Ну, майже ніколи.
Вона ввійшла у квартиру. Двері до маминої кімнати були зачинені. Стояла густа тиша, тільки сніг шурхотів, опадаючи на бляшані козирки вікон.
Сашка пройшла у ванну. Ввімкнула гарячу воду й довго дивилась на струмінь.
А потім її знудило грішми. І відразу — парадоксально — полегшало.
* * *
Купка монет росла. Сашка складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового столу, під стосиком чернеток. Невідомо, що сказала б мама, якби натрапила якось на цей скарб, але в неї останнім часом було чимало інших турбот.
На поличці у ванній оселилися помазок і бритва, у склянці з зубними щітками з’явилася чужа, й Сашка більше не сміла блукати по квартирі в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав решту звичних запахів. І мама, яка, скільки Сашка пам’ятає, належала їй і тільки їй, тепер ділила свою увагу між донькою та Валентином — причому останньому, як новенькому, діставалася левова частка.
Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» із Сашкою. Він вів із нею тривалі бесіди за вечерею, і делікатність заважала Сашці піти відразу. На неї чекали підручники, багато непрочитаних розділів і недописаних рефератів, на межі ночі й ранку їй треба було виходити на пробіжку, принизливо йти в кущі та слухати дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, замисли на майбутнє, допитувався, чому вона так хоче стати філологом і чи не думала про літературні переклади з англійської, адже в деяких комерційних вузах є навіть стипендії та всілякі стимулюючі програми для відмінників. Сашка приймала ці розмови, як риб’ячий жир із ложечки, потім ішла до своєї кімнати, сідала там за письмовий стіл і бездумно водила ручкою по сторінці зошита.
Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи тестував, а чи продавав — може, й усе разом. Із його докладних розповідей про себе Сашка не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи два хлопчики, чи хлопчик і дівчинка — про них він говорив багато й охоче, наголошував, що любить їх. Сашка, дивуючись подумки з такого лицемірства, забирала в кімнату чашку з прохололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, похмурими-похмурими днями вона жахливо страждала від недосипання.
* * *
На початку лютого раптово потеплішало, а потім — за одну ніч — усе знову підмерзло. Сашка вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вже повертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулась, упала й поламала руку.
Сиділа, терпіла біль, поки не прокинулася мама. Побачила Сашчине передпліччя, перелякалася й почала дзвонити на «Швидку». Вийшов Валентин, зголосився їхати з Сашкою, супився, співчував, молов якісь дурниці на кшталт «терпи, козак, отаманом будеш» — і від його примовок їй гіршало в стократ. «Швидка», без довгих розмов, відвезла її в лікарняний травмпункт, де старий хірург, сірий від безсонної ночі й тютюнового диму, мовчки залив Сашчину руку в гіпс.
— Як груші, — сказав медсестрі. — Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, — кивнув Сашці, — підеш у поліклініку за місцем проживання. І не сумуй: справа житейська. На молоді заростає, як на собаках.
Валентин відвіз Сашку додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував: як вдало, що рука постраждала ліва, тож Сашка спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, правиця ж бо в порядку! Сашці здавалося, що її голова перетворилася на аеродинамічну трубу, й Валентинові слова, втягнуті в одне вухо, зі свистом і ревінням вилітають із другого.
Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, розпитувала, як справи. Сашка, як могла, заспокоїла її, пішла до себе й лягла спочити, не скидаючи светра.
Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс?
