Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

* * *

У листопаді погода раптом покращала. Повернулося неждане, умовно-осіннє, але цілком відчутне тепло. Щодня з’являлося сонце — хай і ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шаруділо під ногами. І пахло свіжо й терпко, сумно, але не без надії.

Сашка прокидалася о пів на п’яту — за хвилину до перегуку будильників. Знешкоджувала їх один за одним, наче міни. Натягала теплий костюм, куртку і йшла в парк. За місяць пробіжок вивчила дорогу до дрібниць. Знала, де надщерблений асфальт, де зазвичай збираються калюжі, де схил, де рівне місце. Бігаючи сухими алеями, стрибаючи через купи листя, зібраного двірниками, вона встигала подумки повторити англійські діалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспівати пісню, почуту вчора по радіо.

Намотуючи третє, четверте коло довкіл клумб, вона знала напевне, що нічого поганого ні з нею, ні з мамою сьогодні не трапиться. У цьому була гірка, вбога, осіння радість.

«Відпускні» дні, проведені без пробіжок, несподівано виявилися найважчими за останні тижні. Сашка все одно прокидалася о пів на п’яту, лежала без сну до семи, слухала, як оживає будинок, як гуркоче баками сміттєвоз, як шумить ліфт і сваряться під вікнами двірники. Ритуал було порушено. Сашці здавалося, що її доля натягується, мов нитка, тріщить, висихаючи, й може ось-ось порватися. Що не день знервованіша, вона насилу дочекалася того ранку, коли можна було натягти кросівки й вийти у листопадовий ранок, залишаючи сліди на вкритій інеєм траві.

Потім приїхав Валентин.

Сашка повернулася зі школи — ненадовго, закинути сумку, попоїсти й бігти до репетиторки. Незнайомий чоловік сидів на лаві біля під’їзду. Сашка спочатку привіталася (про всяк випадок вона завжди здоровкалася з усіма, хто тут сидів) і тільки потім упізнала білошкірого, ще худорлявішого, ніж улітку, курортного знайомого.

— Привіт, — сказав Валентин. — Я дивлюсь, у вас нікого немає вдома…

— Мама буде близько шостої, — озвалася розгублена Сашка. — А я… Це…

— Я почекаю.

Було пів на третю. Сашка мигцем зиркнула на годинник. Потім на Валентина.

Надії, що він піде, не було жодної. І що мама його прожене… відверто кажучи, теж. Та й хто Сашка така, щоб вирішувати мамину долю на свій розсуд?

— Їй можна подзвонити на роботу, — сказала сухо. І додала запізніло: — Як здоров’я?

* * *

Вона прокинулась за хвилину до половини четвертого. Вимкнула будильники. Прочалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула двері.

Учора ввечері мама й Валентин сиділи на кухні, про щось ледь чутно перемовляючись. Сашка лягла рано (тепер вона завжди вкладалася рано, валив з ніг недосип), застромила голову під подушку, щоб не почути ні слова, навіть випадково, замружила очі й приготувалася поринути в сон. Але сон не йшов. Сашка думала про життя як про колекції однакових днів. Буття складається з днів, і кожен із них як змотана стрічка, як велосипедний ланцюг, що рівно біжить по шестірнях. Клац — перемкнули швидкість, дні стали трішки іншими, але знову течуть, знову повторюються, і сенс їх у цій монотонності…

Напевне, вона засинала. Ніколи досі — наяву — такі думки до неї не приходили.

Давно-давно, ще в дитинстві, їй хотілося знайти собі тата. Не того, котрий пішов і живе десь там, ні про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б із ними. Вона безсоромно «сватала» маму за всіх більш-менш симпатичних дядечків, і «життя при татові» уявлялося їй суцільним святом.

Звідтоді минули роки. У Сашки боліло серце, коли вона думала про маму й Валентина. Він якось уже обдурив її, може обманювати й надалі. Мама це розуміє. Але все одно бесідує з ним на кухні за чашкою охололого чаю. Вони сидять, майже торкаючись одне одного головами, й говорять, хоча вже за північ…

Уночі був мороз. Калюжки поблискували. Крізь теплі шкарпетки, крізь підошви кросівок Сашка відчувала, якою холодною стала земля. Біглося легко — давалися взнаки щоденні тренування. Біля входу в парк горів ліхтар, стовбичив старий собачник, Сашка кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на доріжці, переступаючи з ноги на ногу, — в спортивному костюмі та вітрівці, в кросівках, як і Сашка. Їй довелося підійти майже впритул, щоб упізнати його.

Це був Кінь. Ванька Конєв, її однокласник.

— Привіт. Побігли?

Сашка промовчала. Кінь прилаштувався поряд, майже торкаючись рукавом її рукава. Коли ж тканини їхніх курток таки стикалися, чувся різкий шелест: вжик-вжик.

Сашка бігла, звично обминаючи калюжі. Іван двічі послизнувся, раз проломив тонкий лід і вскочив у воду. Але не відставав.

— Ти щодня бігаєш? — запитав захекано. — У мене дід, ну, в нього безсоння, он собаку вигулює, каже: дівчисько з вашого класу щодня ганяє, мов божевільне, о п’ятій ранку… Ой!

Він спіткнувся об корінь і мало не впав.

— Ти спортом займаєшся? Щось не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?

— Треную.

— Я так чомусь і подумав… — Вони пробігли лише два кола, а Іван уже захекався.

— А ти? — зволила поцікавитися Сашка. — Ти що тренуєш?

— Теж волю, — серйозно відповів Кінь. — Лежав би зараз у ліжечку, спав би…

Він сповільнив крок.

— Може, годі?

Сашка зупинилася.

Небо було всипане зірками, яскравими, ніби підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

— Дивна ти, Самохіна. Річ у собі. Людина в футлярі. Тепер іще й бігаєш. Дід каже — щодня, о п’ятій ранку… Може, ти закодована принцеса?

Він говорив, ледь посміхаючись, нервував і боявся здатися кумедним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і поглинач фантастики, вилицюватий, із темним кучерявим волоссям, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, який у шістнадцять років уже вмів зав’язувати краватку в три способи…

Сашка дивилася на нього й думала лиш про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й додому вона, якщо відверто, вже не дійде.

— Кінь, почекай на мене біля входу.

Він не зрозумів. І далі базікав, лукаво посміхаючись у півмороку, молов дурниці про закодовану принцесу й що її необхідно розкодувати.

— Кінь, іди й почекай на мене! Я зараз прийду!

Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базіка. Час минав, пробіжка скінчилася, але ритуал не був завершений.

— Мені треба в кущики! — вигукнула Сашка. — Попісяти мені треба, зрозумів?

Коли Сашка вийшла з парку, біля входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Конєва. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.