Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Упала рачки, і її знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, а разом із нею жовтуваті кругляки. Дзвякнуло об камінь. Сашка відкашлялась, відхекалася. Нудота зникла так само раптово, як і почалася. На гальці лежали три тьмяні золоті копійчини.
* * *
Удома вона замкнулась у ванній, роздивилася монети. Три однакові кругляки, на одному боці незнайомий знак — переплетіння округлих ліній. Чи то обличчя. Чи корона. Чи квітка. Що довше Сашка дивилася, то об’ємнішим він здавався, начебто виступав, підіймався над площиною монети.
Вона протерла очі. На аверсі був гладкий овал — може, «О», а може, і нуль. Проби, звісно, не було, а великим знавцем дорогоцінних металів Сашка не була, та в тому, що монети золоті, чомусь сумнівів не виникало.
Вулицею до Моря йшли перші перехожі. Було близько шостої ранку. Сашка лягла на розкладачку, вкрилася з головою, затисла здобуток в кулаці й знову замислилася.
Трохи саднило горло. Нудота зникла. Можна, звісно, припустити, що це наслідки поїдання учорашньої пахлави, а монети просто лежали на гальці. І людина в темних окулярах — маніяк, який у складний і дивний спосіб забезпечує собі можливість подивитися на голу дівчину. У напівтемряві. Рано-вранці.
Вона щільно замружила запалені очі. Ні. Не можна припустити. Сашку винесло, вимило зі звичного світу в нереальний. Якщо вірити книжкам, це трапляється з людьми, навіть частенько.
Чи це таки сон?
Несподівано для себе вона задрімала. А коли прокинулася, був звичайний пізній ранок двадцять п’ятого липня. Мама виглянула з кухні, витираючи руки рушником, і занепокоєно зиркнула на Сашку.
— Ти що, ходила кудись?!
— Купалася.
— Збожеволіла!
— Чому? — заперечила Сашка хрипко. — Знаєш, як здорово. На світанку. Нікого немає…
— Це небезпечно, — сказала мама. — І чому ти не попередила мене?
Сашка знизала плечима під ковдрою.
— Нам треба йти, — кинула мама. — Уже майже дев’ята. Ходімо швидше на пляж.
Сашка переривчасто зітхнула.
— Ма… а можна, я… полежу трішки? Я погано спала, взагалі…
— Ти занедужала? — Мама звично поклала долоню на Сашчин лоб. — Ні, температури нема… Дограєшся з цими нічними купаннями, весь відпочинок зіпсуєш.
Сашка не відповіла. Стисла в кулаці монети так, що вони вп’ялися в долоню.
— Я там яйця зварила, — сказала мама заклопотано. — Візьми майонез у холодильнику… Ці розумахи-сусіди півбаночки нашого майонезу вже сточили, ну та добре, на здоров’я, як то мовиться.
Вона й далі витирала рушником сухі руки.
— Я домовилася на пляжі зустрітися з Валентином, незручно, знаєш, не з’явитися, обіцяла вчора, що ми прийдемо…
Сашка згадала вчорашній день. Валентином звали маминого співрозмовника, білявого й незасмаглого, котрий так жваво спостерігав за далеким парадом дельфінів. Пригадується, мама відрекомендувала її своєму новому знайомому: «Це — Олександра». Якась особлива значущість була в маминому голосі, але тоді Сашка не звернула уваги. Темний чоловік підвівся й пішов собі, але залишив доручення — і страх. Їй було холодно цього теплого, навіть задушливого вечора. Солодко пахли квіти на клумбах… У Валентина був приємний одеколон, тонкий і терпкий. Сашка пам’ятала запах, але забула обличчя.
— Іди. — Вона підтягла ковдру. — Я трішки полежу… й теж до вас приєднаюся.
— Будемо на колишньому місці, — швидко сказала мама. — Яйця на столі… Ну, я пішла.
Підхопила вже зібрану сумку, поквапилася до дверей. На порозі озирнулася.
— Дивись, купальника не забудь! Він на балконі сохне…
І вийшла.
* * *
Коли Сашка прокинулася вдруге, металевий будильник показував пів на дванадцяту. На пляжі о цій порі спека, юрба, море кипить од тіл, наче суп із галушками. Пізно йти на пляж… Або рано. Це з якого боку подивитися. Ось годині о четвертій…
Її вразили такі прості, такі буденні думки. Піднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, кулачок не розтискався — на вологій шкірі залишився червонястий слід. Сашка обережно переклала кругляки із правої руки в ліву.
Що з ними робити? Зберегти, викинути?
Дзвінок у двері змусив її сіпнутися. Одна монета зіслизнула з долоні й покотилася під розкладачку. Нервуючи, Сашка намацала її на курному килимі, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокій.
— Хто там?
Теоретично це могла бути мама. Або, приміром, листоноша. Або…
— Це я. Відчиняйте.
Сашка сахнулася.
У квартирі порожньо — сусіди на пляжі. Двері замкнені… Тонкі двері з пресованих ошурків, оббитих дерматином.
Монети прилипли до мокрої долоні. Тримаючи їх у кулаці, Сашка однією рукою відімкнула двері — це вдалося не відразу.
— Нічогенький деньок. — Чоловік у непроникних окулярах переступив поріг. — Я ненадовго. Ходімо на кухню.
І пройшов коридором сам, перший, начебто багато разів бував у цій квартирі, ніби був її господарем. Втім, будинок типовий, типовіших і не буває…
Сашка почовгала за ним, як прив’язана.
— Сядьте. — Чоловік виставив табурет на середину кухні.
Сашка сіла — в неї підігнулися ноги. Темний чоловік влаштувався навпроти.
— Монети?
Сашка розтиснула кулак. Три золоті кружальця лежали на червоній долоні — вологі, в крапельках поту.
— Дуже добре. Залиште собі. Збережіть, будь ласка, всі до єдиної. Усі, які будуть. Не треба мучитися з купальником — входити у воду потрібно голою, не страшно, ніхто не дивиться. І далі купаємося без пропусків і запізнень. Завтра. Післязавтра. За два дні.
— Я другого їду, — сказала Сашка й сама була вражена — таким тонким і жалібним виявився її голос. — Я… в нас квитки на поїзд. Я ж не тут живу, я…
Вона була переконана, що темний гість звелить їй оселитися довіку в селищі та входити у воду о четвертій ранку й у січні, й у лютому, й до самої старості.
— Я ж сказав, що не зажадаю нічого неможливого. — Чоловік повільно розтяг губи, й Сашка з подивом зрозуміла, що він посміхається. — Другого на світанку скупаєтеся. А після сніданку поїдете.
— Можна?!
— Можна. — Гість підвівся. — Не проспіть.
І закрокував до дверей.
— А навіщо це вам потрібно? — пошепки запитала Сашка.
Але відповіді не почула.
* * *
— Ти куди? — Мама підвелася на лікті.
— Купатися.
— З глузду з’їхала? Ану лягай зараз же!
Сашка перевела подих.
— Ма, мені дуже потрібно. Я загартовую волю.
— Що?
— Ну, волю гартую. Треную. Ранками… Пробач, я запізнююся.
Задихаючись, вона вибігла на пляж. Нервово озирнулася — нікого, навіть вікна пансіонату не світяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла білизну, кинулася у воду й попливла кролем, наче
