Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Забракло повітря. Сашка перейшла на пляжний брас, сильно загрібаючи ногами та високо піднімаючи підборіддя.

Плисти було приємно. Раніше вона ніколи не купалася гола й навіть не припускала, як це чудово. Холодна вода поколювала голочками, зігрівала й зігрівалася. Сашка двома руками вхопилася за буй і, невидима з берега, завмерла, погойдуючись.

А може, не плисти назад? Рвонути далі, через усе море, в Туреччину…

Вона перевернулася на спину, ліниво змахуючи руками, попливла до берега. Ріденькі вранішні зірки розчинялися поволі, мов крупинки цукру в холодній воді.

Сашка розтерлася рушником і одяглася в кабінці. Вийшла, прислухалася до себе — нічого не відбувалося, і покрокувала до виходу з пляжу. Її скрутило навпроти сарайчика з навішеним замком, де зберігалися лежаки. Хекаючи та хапаючись за горло, Сашка викинула з себе чотири золоті монети.

* * *

Третього ранку по купанні її знудило вже в квартирі, у ванній. Монети брязкнули об чавун. Сашка тремтячими руками зібрала їх, роздивилася — такі самісінькі, з округлим об’ємним значком. Вартістю нуль копійок… Вона криво посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Сховала монети в кишеню халата. Умилась і вийшла.

Мама накручувала волосся на бігуді. Сенсу в цьому не було жодного: все одно у воді розійдеться, але тепер вона витрачала купу часу на зачіску, макіяж, прасування спідниць і тенісок.

— Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечері завіємося в кафе? Удвох.

Мама запитувала, старанно при цьому відводячи погляд.

— Ти можеш сходити в кіно… Що там іде в кінотеатрі на набережній?

— Не знаю. — Сашка перебирала в кишені монети. — Ідіть. Я вдома почитаю.

— От як бути з ключами? — Сашчина сумирність вочевидь тішила маму, в неї ніби гора з пліч упала. — Якщо я повернуся пізно… Не хотілося б тебе будити… Але якщо забрати ключі — раптом ти захочеш прогулятися?

— Бери ключі. Я почитаю, — повторила Сашка.

— Але свіже повітря…

— Я сяду на балконі. Візьму настільну лампу.

— Може, хоч завтра ти схочеш піти на дискотеку?

— Ні.

Удень Валентин повів їх обідати в ресторан. Був він пристойний дядько, дотепний, чарівний. Сашка дивилася, як радіє мама, й подумки рахувала: сьогодні двадцять сьоме. Залишилося п’ять днів… Точніше, чотири, на п’ятий ми їдемо. І все скінчиться. Я все забуду. Ще п’ять разів…

Вона скупалася наступного ранку й іще одного, а потім проспала.

* * *

Прокинулася від сонця. Воно било в незачинене вікно, мамина постіль була порожня, будильник викотився з-під подушки й лежав не килимі.

Не вірячи собі, Сашка взяла його в руки. Жовта стрілка на пів на четверту… Пружину спущено… Чому він не задзвонив?!

— Мамо! Ти зачіпала будильник?!

Мама, в гарному гуморі, свіжа після душу, принесла до кімнати каву на таці.

— Не чіпала… Він упав, я його не піднімала… Ще господиня причепиться… Не переживай, ти не висиплялася останніми днями, треба ж виспатися на відпочинку бодай раз… Та що з тобою?

Сашка сиділа на краю розкладачки з пониклими плечима й чітко усвідомлювала: трапилося жахливе.

Незрозуміле, непоясненне, невідомо чим воно загрожувало — й тому було втричі страшніше.

* * *

Темний чоловік стояв біля туристичного бюро. Розглядав фотографію Ластівчиного гнізда. Сашка сповільнила крок. Мама озирнулася.

— Ти йди, — сказала Сашка. — Я наздожену.

За інших обставин мама вочевидь узялася б заперечувати й розпитувати. Але Валентин, певне, вже взяв напрокат шезлонги. Мама кивнула, сказала: «Не затримуйся», — й покрокувала вниз, до пляжу.

Під вранішнім сонцем розм’як асфальт. Колеса легковиків і вантажівок віддруковувалися в калюжці чорного машинного мастила, залишали на проїжджій частині фігурні сліди.

— У мене будильник не задзвонив, — сказала Сашка, сама не розуміючи, за що вибачається і перед ким. — Він упав…

Крізь чорні окуляри не було видно очей. І в скельцях не відбивалося нічого. Начебто вони були оксамитові. Темний чоловік мовчав.

— У мене будильник не задзвонив!

Сашка раптом розревілася просто на вулиці. Від страху, від невідомості, від нервової напруги останніх днів. Перехожі повертали голови, дивилися на невтішно ридаючу дівчину. Сашці здавалося, що вона пірнула глибоко в море й крізь товщу води бачить білясті пички глибоководних риб.

— Дуже погано, але не жахливо, — нарешті сказав чоловік у чорних окулярах. — Зрештою, навіть корисно — навчить тебе дисципліни. Друга така промашка обійдеться дорожче, й не кажи, що я не попереджав.

Він повернувся й пішов геть, залишивши Сашку рюмсати біля кіоску й мотати головою у відповідь на співчутливі запитання перехожих. Вона забилась на паркову алею, майже порожню о цій порі, намацала на дні сумки носову хустинку і втерла нарешті нюні, але заспокоїтися так і не зуміла.

Її власні темні окуляри, торішні, з тонкими дужками, приховали почервонілі очі й запухлі повіки. Сашка насунула низько на лоба кепку й рушила вулицею долу, схиливши голову, не підіймаючи погляду. Попереду дріботіла дівчинка рочків чотирьох, тупотіла червоними сандаликами, трималася за материну руку…

Біля в’їзду на пляж стояла «швидка». Сашка зупинилася, влипла підошвами в м’який асфальт.

І майже відразу побачила маму. Вона шкутильгала по гальці в накинутому на плечі рушнику поряд з ношами, на яких лежав дуже блідий чоловік, і в ньому важко було впізнати веселого життєлюба Валентина.

Сашка сіла на балюстраду.

Ноші запхали в машину. Лікар щось уривчасто кинув мамі, та закивала й собі щось запитала. Він помотав головою й усівся в кабіну. Машина просигналила юрбі, від’їхала, розвернулася на п’ятачку перед пансіонатом і рушила вгору Вулицею до Моря…

«Дуже погано, але ще не жахливо».

— Що з ним, мамо?

Мама озирнулася. В очах її читалося горе й сум’яття.

— Лікарня номер шість, — промовила вона, мов заклинання. — Я зараз… тільки переодягнуся, і треба їхати… Це інфаркт, Санечко, це інфаркт… Боже мій, Господи…

І, мов сліпа, рушила крізь юрбу заінтригованих пляжників.

* * *

Мама ночувала в міській лікарні. Майже вся готівка розійшлась лікарям і медсестрам, тож мама з пошти подзвонила співробітниці, щоб та надіслала ще. Сашка перебула ніч сама, сон не йшов у вічі. На будильник надії не було.

О третій вона вийшла з дому. Звіддалік стишено лунав модний цього сезону стовідсотковий хіт, світилися вогні кафе. Сашка спустилася до темного моря й сіла біля води просто на гальку.

Далеко, майже на самому обрії, проходив теплохід. У садочках за Сашчиною спиною верещали цикади. Море лизькало пляж, стягало з берега дрібні камінчики й повертало знову, шліфувало, натираючи один об один. Море мало час. І терпіння йому не бракувало.

За п’ятнадцять до четвертої Сашка стягла з себе одяг, здригаючись від