Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Закричати «рятуйте»?
Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто ж не знає, чому Сашка відчуває такий жах перед цією звичайною, як подумати, людиною. Ну, бліде обличчя… Ну, темні окуляри… Що ж із нею відбувається, коли він ось так дивиться крізь непрозорі скельця?!
Сашка затисла в кулаці сумку з пачкою вершкового масла та пляшкою олії і пішла до виходу. Чоловік рушив за нею, начебто не збираючись нічого приховувати. Не ховаючись. Діловито й цілеспрямовано.
Вона переступила поріг і рвонула з місця, мов спринтер. Зметнулися з-під ніг сірі голуби. Перебігла через дорогу, кинулася так, що тільки вітер засвистів у вухах, додому, до мами, у знайомий двір…
Двір виявився незнайомим. Сашка озирнулася — «павичеві» дерева цвіли, як завжди, й бровка тротуару була розмальована крейдою, але вхід у під’їзд зовсім інший, лава стояла не так. Може, це не те подвір’я?!
Темний чоловік не біг — він просто швидко йшов, щокроку наближаючись, здається, на півтора метра. Сашка, непритомніючи від жаху, кинулася в під’їзд… Цього в жодному разі не можна було робити, вона знала це, але все одно побігла. Внизу ляснула стулка. Сашка кинулася сходами нагору, але поверхів було тільки п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом і замкненими дверима. Вона кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював — ди-дон — усередині, але ніхто не відчиняв. Порожньо.
Чоловік уже стояв поруч. Перегородивши сходи. Перекривши шлях до відступу.
— Це сон! — крикнула вона перше, що спало на думку. — Я хочу, щоб це був сон!
І прокинулася на розкладачці, вся в сльозах, із відчавленим об подушку вухом.
* * *
— Насниться ж таке…
Вони вийшли з дому, як зазвичай, близько восьмої. На розі купили йогурт. Сашка ніби ненароком виманила маму на другий бік вулиці — протилежний тому, де була туристична агенція.
І мала рацію. Темний чоловік стояв біля великого рекламного плаката з фотографією Ластівчиного гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашкою.
— Я так більше не можу… Це якийсь психоз…
— Та що таке?
— Он він знову стоїть, дивиться…
Сашка не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла просто до темного чоловіка, про щось із ним заговорила; той відповідав, не зводячи погляду з Сашки. Хоча обличчя його було повернене до мами й губи ворушилися природно, навіть привітно… Якщо бувають привітні губи…
Мама повернулася, задоволена й розгнівана водночас.
— Заспокойся, це такий самий курортник, як і ми. Не розумію, чого тобі від нього треба… Він із Нижньовартовська. У нього алергія на сонце.
Сашка промовчала.
В обідню пору дорогою з моря вони зайшли на базар, і Сашка сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Повернулись у порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і взялися куховарити…
Саме тут і виявилось, що скінчилася сіль.
* * *
Темний чоловік сидів на лаві біля виходу з двору. Сашка побачила його, щойно вискочила з під’їзду.
Повернула назад.
Рудий кіт із порваним вухом доїдав сметану із залишеної кимось баночки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашку жовтим оком і знову вилизував посудину.
Сашка стояла, не знаючи, що робити. Повернутись? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стемніло. Чоловік у синій кепці стояв біля входу, заступаючи світло.
— Олександро…
Вона сіпнулася, наче її вдарило струмом.
— Треба поговорити. Можна, звісно, бігати так нескінченно, але в цьому нема ні радості, ні сенсу.
— Ви хто? Звідки мене знаєте?
Одразу ж вона згадала, як багато разів мама називала її на ім’я — на вулиці, на пляжі. Нічого дивного, що чоловік його знає. Захотів — і довідався.
— Давайте сядемо на лаві й поговоримо.
— Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не припините ходити за мною, я покличу… я звернуся в міліцію!
— Сашко, я не вбивця і не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
— Я не збираюся. Ідіть геть!
Вона повернулася й кинулася вгору сходами. До чорних дерматинових дверей із номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були рудими. З тьмяними скляними табличками, й на них стояли зовсім інші номери. Сашка обімліла.
За спиною неголосно лунали кроки. Темний чоловік піднімався за нею.
— Я хочу, щоб це був сон! — скрикнула Сашка.
І прокинулася.
* * *
— Мамо, яке сьогодні число?
— Двадцять четверте. А що?
— Але ж учора було двадцять четверте!
— Учора — двадцять третє. Так завжди на відпочинку — числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустилися у двір, у безвітряний і білий, ніби молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли нерухомо, як дві рожеві гори з розквітлими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз Вулицею до Моря. Сашка йшла, майже впевнена — це знову сон.
Біля туристичного кіоску стояли, вивчаючи маршрути й ціни, молодий чоловік і жінка. Їхній хлопчисько — жуйка в зубах, коліна в зеленці — приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не полишало.
Вони купили кукурудзи. Сашка тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановила на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просяк сіллю, кукурудзяні зернятка, що не встигли затвердіти, танули в роті. Недогризки склали в поліетиленову торбинку, й Сашка віднесла її до урни при виході з пляжу.
Темний чоловік стояв далеко, в юрбі. Дивився на Сашку з-під непроникних окулярів.
— Я хочу, щоб це був сон, — сказала Сашка вголос.
І прокинулася на розкладачці.
* * *
— Мамо, давай сьогодні вже поїдемо.
Мама від подиву заледве тарілку не впустила.
— Як? Куди?!
— Додому.
— Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
— Я хочу додому.
Мама помацала Сашчиного лоба.
— Ти серйозно? Чому?
Сашка непевно знизала плечима.
— У нас квитки на друге число, — сказала мама. — Брала за місяць. Та й то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Саш, я не розумію, ти ж раділа…
У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне обличчя, що Сашці стало соромно.
— Та нічого, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Це я так.
Вони спустилися у двір. «Павичеві» дерева духмяніли над пісочницею та лавами, над чиїмись старими «Жигулями». Вулицею до Моря тупотіли, мов на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. Тривав спокійний спекотний розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Біля туристичного кіоску не було нікого. Поряд, у кафе під хирлявими пальмами,
