Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

Розділ 13

Кай мало не палицею змусив нас забратися в картину для підготовки до турніру. Графік був розбитий так, що майже кожен проходили по одному – два відбіркові бої на нашому потоці. Великим успіхом стало, що нашій кварті доведеться вступити в бій однієї з останніх. Кай вважав, що це дасть нам шанс краще придивитися до суперників. На аргумент, що ми битимемося з тими, хто виступатиме вперше, як і ми, він не звертав увагу. Як і на варіант, що ми можемо просто програти та вибути з турніру. Він свято вірив у перемогу, як Мадді в магічну силу свого гребінця, який, до речі, був простою дерев'яною палицею.

— Навіщо брати дві картини з аренами? Навряд чи нам знадобиться цей холодильник, — говорила я, цокаючи зубами. Хоч тут усе було й намальованим, мороз стояв справжній.

— Ти не знаєш, що може статися завтра. А раптом циклон зміниться та прийдуть різкі мусонні дощі? У Квадраті світів зміна сезонів та погоди непередбачувана, — казав Кай, йдучи на чолі нашої зграї, — а ще це досвід. Це перевага. Не всі можуть дозволити собі такі тренування.

За спиною пролунав страждальний стогін Мадді. Вона вже була не рада, що купила ці картини.

Ми дійшли до засніженого лужка, в центрі якого стояли два засніжені пагорби. Мабуть, це були ті самі місця для учасників льодового турніру. Крім них тут стояли триярусні лавки для глядачів. На далекому плані красувалися величні ялинки, наче присипані цукровою пудрою.

— І що тепер? Ось ми прийшли на це місце. Як тренуватимемося? Я без магії, Аттика може тільки передбачити. Ну, хіба що ви з Рінкою розіб'єтеся на протилежні команди і з'ясовуватимете, що сильніше: сила навіювання чи магія природи, — казала Коммер, потрапляючи в чергову снігову яму. — Я взагалі вважаю, що треба спочатку пісочну арену освоювати.

Кай з усмішкою хитрого кота глянув на Мадді.

— Ти не читала інструкцію до картини?

— До картин бувають інструкції? — щиро здивувалася Мадді.

Кай дістав драконю кістку з рюкзака, і вона відразу спалахнула полум'ям. Вогонь був червоно-чорний. Він голосно тріщав, визираючи з-за наших ніг у передчутті битви. Кай зайняв місце на вершині виступу, ми з Рінкою стали поряд, Мадді зійшла останньою.

— І що тепер? Будемо сто років тут стирчати? Чи це таке випробування: простояти тут до ночі та не замерзнути до смерті? – обурювалася чоловічка.

— Щось мені це не подобається, — сказала я, бачачи, як на сусідній платформі піднімається стовп сніжинок. Вони закрутилися в чотири вихори, і перед нами з'явилися чотири сніговики.

— Наші суперники, — сказав Кай.

Сніговики виглядали загрозливо. У найвищого на голові було погнуте відро, а руки-прутики стиснулися в кулаки. Інший, з кривим носом-морквиною, загрозливо підкидав і ловив сніжок. У третього ніс був шишкою, а в руці він тримав мітлу. Останній полохливо тулився за спинами товаришів, він був маленький, товстий і дуже милий. Нагадував білого плюшевого ведмедика, якого хотілося притиснути до грудей.

— Ну і виродки, — сказала Мадді.

— Загалом це наше енергетичне відображення. Арена підбирає суперників, зчитуючи з нас інформацію, — зауважив Кай.

— Значить, з цебром — це Кай, зі сніжком — Рінка, ніс-шишка у нас Аттика, а я що, ця дрібна грудка, яка ховається за їхніми спинами?

— Мабуть, так, — підтвердила я слова Мадді.

— Дурниця все це. Ви плутаєте, я, напевно, крутий сніговик із волоткою.

За спинами супротивників спалахнуло синє полум'я. На обличчі сніговика з відром з'явився жахливий вираз. Він підняв кулак догори і видав звук, схожий на тигриний рик. Мадді від переляку впала на землю, ховаючись у снігу.

— То що за звір такий? — злякано тремтіла чоловічка.

— Починається, приготувалися! — ми стали пліч-о-пліч, загороджуючи палаючу кістку.

Сніговики теж згуртувалися. Той, що зі сніжком, почав магічно збільшувати його розмір. Він підкинув сніжок угору, і сніговик з волоті відбив його прямо в Кая, дивом не поваливши магіка на наш вогник — ми встигли підхопити хлопця за руки в останній момент.

— Рінку, зроби щось! — заволав він, виступаючи живим щитом під сніговим обстрілом, — сніговики добре налагодили артилерію і не давали нам очухатися.

— Зараз я влаштую вам спекотне літо.

Рінка розкинула убік руки, і гарячий потік повітря огорнув усіх нас. Він наростав, сніг на нашій платформі починав танути. Вона вже була готова кинути в суперників бомбу з гарячого повітря, але раптово заверещала.

— Лід сковує мої ноги! Я їх не відчуваю! — все гаряче повітря вона послала на них. Але з її ногами все було гаразд.

— Рінка, це ілюзія. Це сніговик із відром тебе зачаровує, — намагалася протверезити подругу.

— Лід доходить вже до пояса, — вона волала, намагаючись відігрітися від неіснуючого холоду.

Один із снарядів потрапив у наш вогник, і він погас. Я з досадою подивилася на кістку, поховану під кучугурою.

На протилежній платформі сніговики раділи як діти, але найбільше веселився маленький і товстий. Він весело тряс черевом і виляв стегнами. В довершення всього він підійшов до краю платформи і показав нам дупу.