Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

— Щоби на все життя таким залишився! — зрадливо раділа чоловічка. — Хоч людиною станеш. Ми з тобою на манікюр разом ходитимемо. Тут недалеко є гарна бьюті-студія.

Він дивився на Мадді. Потім схилив голову, прикриваючи очі рукою:

— Найстрашніше, що я дійсно хочу туди потрапити.

До приміщення читального залу увійшла вже знайома четвірка. Вінежка та Лі йшли попереду, за ними Кіттерон та Макс. Я посунула стілець і сховалася за Каєм, який сидів до них спиною. Вони пройшли повз і зайняли дальній стіл. Тільки спокійно зітхнула, як над головою почувся голос Макса:

— Що вивчаєте, конкуренти? — спитав він, спираючись на спинку мого стільця. — Чи готуєтеся до турніру? Варите підсилювальне зілля?

— Намагаюсь знайти одну втрачену книгу, — манерно сказав Кай тонким голосом, змушуючи Макса остовпіти. — Хочеш із нами взяти участь у пошуках?

— Щось не дуже, — стривожено відповів Макс.

— Даремно. Ми б весело провели час із такою душкою, як ти… — Мадді закрила долонею рот Каю, але вже сказаного вистачило, щоб Макс, як ошпарений, відскочив від нашого столу.

— Я піду до своїх, мабуть.

— Він трошки не в собі, — сказала Мадді, стримуючи протестуюче мукання Кая, — переживає через турнір.

Під наш стиснутий регіт Макс повернувся до столу своєї кварти. Посидівши за книгами ще трохи, ми почали збиратися додому. За вікном уже стемніло, але бібліотека працювала допізна. За чверть години Кай знову став собою. Мабуть, управління кимось давало побічний ефект, і він на якийсь час переймав звички підлеглого. Ми проходили через низку залів бібліотеки. Я пленталась у хвості, згадуючи слова Торо Роро. Адже якщо хлопчик, який вкрав змійовик, майстер, то зараз він має бути нашого віку. І, можливо, він навчається разом зі мною в академії.

Проходячи повз кімнату, де лежала книга майстра, я захотіла туди зайти.

— Ідіть уперед, я вас наздожену, — сказала я і завернула в зал із книгою.

У тьмяному світлі її можна було розглянути. Адже завдяки їй мій батько наклав заклинання на свою кварту. І, швидше за все, у ній лежить розгадка, як це заклинання зняти.

Я дістала з рюкзака пляшечку з водою, відкрила кришку і бризнула за огорожу: краплі застигли над забороненою зоною в повітрі, зашипіли, як масло на розпеченій сковорідці, і через лічені секунди зникли. Мабуть, щодо цього мене й застерігав єнот.

— Я теж думав над тим, як дістатися до неї, — долинув Кіттеронів голос за спиною.

Моє внутрішнє сором'язливе мишеня хотіло в ту ж хвилину втекти звідси.

— Я просто випадково розлила воду. Нічого кримінального, — сказала з відстороненим виглядом.

Найменше мені хотілося показувати, що я переживаю через те, що сталося на даху. Для себе вирішила: ні яких почуттів, у пріоритеті лише навчання і серце майстра. А почуття пройдуть колись. Я на це сподіваюся.

— Якщо іншого разу в тебе з'явиться бажання щось розлити або щось дістати за цією огорожею, клич мене.

Я навіть здивувалася від його невимушеного дружнього тону. Наче це не я його поцілувала, а хтось інший. Хоча чому дивуватися? Для нього я лише ключик, якою приведе до розгадки того, що сталося з його батьком.

— Ні. Твоя допомога мені дорого коштує.

Награна усмішка сповзла з його обличчя, мабуть, він не чекав моєї відмови. І, не бажаючи продовжувати розмову, я поспішала до виходу.