Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Хазяїн підсунув мені крісло, і я всілася біля невеличкої книжкової етажерки. Її полиці були заставлені кухарськими книжками французькою, англійською та італійською мовами. Одна книжка лежала окремо від інших, на столику. Вона являла собою старий записник із потертими від часу краями. Брунатна паперова обкладинка стала за багато років прозорою — либонь, за книжку часто бралися засмальцьованими пальцями. Хтось написав спереду РЕЦЕБТИ — старомодним школярським почерком. Пізніше літеру Б закреслили вже іншим чорнилом, а зверху написали П.

— Можна? — спиталася я.

— Звичайно.

Я розгорнула книжку і почала гортати. Бісквіт по-вікторіанському, булка з фініками та горіхами, ячмінні коржі, імбирні тістечка, ватрушки, фруктовий пиріг, фруктовий торт… Я гортала сторінки, спостерігаючи, як покращується грамотність та почерк дописувача.

Крутнувши циферблат, Аврелій виставив у плиті необхідну температуру і почав швидкими рухами збирати докупи потрібні для кухарського чаклування речі. Він брав то ніж, то сито, навіть не дивлячись на них. Своїми рухами він нагадав мені водія авто, коли той перемикає передачі: його руки плавно і ніби незалежно від інших частин тіла чітко виконують те, що мають виконувати, а сам він невідривно дивиться поперед себе. У миску, в якій належало змішувати інгредієнти, Аврелій просіяв борошно, нарізав кубиками масло; потім він узяв з полиці апельсин і швидко обдер його зі шкірки. Усе це Аврелій робив так само невимушено й природно, як і дихав.

— Бачите отой буфет? — спитав він. — Той, що ліворуч від вас? Відчиніть його, будь ласка.

Гадаючи, що йому потрібне якесь кухонне начиння, я відчинила дверцята буфета.

— Там, усередині, висить торбина на гачку.

Ця торбина виявилася старою та дивовижно сконструйованою: вона була не зшита, а складана. Замикалася вона на застібку і мала довгий ремінь, що з обох боків тримався на іржавих пряжках. Здогадно, ремінь призначався для того, щоб носити торбину через плече. Шкіра ременя була стара й порепана, а брезент самої торби, колись пофарбований у хакі, тепер був невизначеного темного кольору — від ветхості.

— Що це? — поцікавилася я.

— Це та торба, у якій мене знайшли, — відповів Аврелій, на мить відірвавши погляд від миски. І знову заходився куховарити.

«Торба, у якій його знайшли?»

Я поволі перевела погляд з торби на Аврелія. Навіть коли він стояв, зігнувшись над столом, на зріст він був понад шість футів. Пригадую, коли я вперше його побачила, він видався мені казковим гігантом з дитячої книжки. Зараз ремінь цієї торби йому ледь на шию начепиться, а колись Аврелій був таким маленьким, що спокійнісінько уміщався всередині.

Вражена думкою про те, як час змінює людей, я знову сіла у крісло. Хто ж засунув дитинча у цю торбу багато років тому? Хто загорнув його у брезентові складки, бажаючи захистити від негоди, хто застебнув пряжку, перекинув торбу через плече і поніс через темний ліс до помешкання місіс Лав?.. Я пробігла пальцями по тих місцях, до яких торкалася рука цієї людини: брезентова складка, застібка, ремінь. От якби знайти хоч якийсь слід! Якусь зачіпку, щось написане невидимим чорнилом, шифром чи абеткою Брайля. Щось таке, що я змогла б прочитати на дотик… Але ні. Нічого не було.

— Неймовірно, чи не так? — мовив Аврелій.

Я почула, як він засунув щось у плиту і зачинив дверцята, а потім став позаду, зазираючи мені через плече.

— Ось розкрийте її — я не можу, бо у мене руки в борошні.

Я розстебнула пряжку і розсунула брезентові складки. Усередині лежала безладна купка паперів та ганчірок.

— Оце і є моя спадщина. — урочисто проголосив Аврелій.

Усе це було схоже на купку сміття, зібраного, щоб викинути у кошик, але Аврелій, як маленький, дивився на цю купку з таким захопленням, наче то був якийсь щойно знайдений скарб.

— Оці речі і є моєю історією, — сказав Аврелій. — Вони розповідають мені, хто я такий. Треба лише… лише правильно їх зрозуміти. — Але видно було, що сам він уже втратив на це надію. — Усе життя я намагався хоч якось скласти їх докупи, щоб вийшла цілісна картина. Мене не полишає думка: от якби знайти якусь нитку… І все б відразу стало на свої місця. Візьміть, наприклад, ось це…

Це був шматок матерії. Колись білий, а тепер пожовклий льон. Я витягла його з купки й розгладила. На матерії був візерунок, вишитий білим по білому, — зірки та квіти; а ще були красиві маленькі перламутрові ґудзики. Це було дитяче платтячко чи нічна сорочечка.

Товстелезні, обсипані борошном пальці Аврелія пурхали над крихітною одежинкою, але він не наважувався доторкнутися до неї, щоб не вимазати. Зараз вузенькі рукава сорочечки годилися хіба що для того, щоб нанизати йому на палець.

— Оце те, що було на мені в ту ніч, — пояснив Аврелій.

— Цій одежині уже багато років.

— Мабуть, стільки, скільки й мені.

— Гадаю, більше.

— Невже?

— Ось погляньте на шов. Тут і тут. Її вже не раз штопали. А ось цей ґудзик не підходить. Якесь дитинча носило цю сорочку ще до вас.

Аврелій швидко перевів зацікавлений погляд з одежини на мене, потім — знову на одежину.

— А ось іще дещо. — Він показав на шматок друкованої сторінки. Вона була вирвана з книжки і сильно пожмакана.

Узявши сторінку до рук, я напружила зір, щоб її прочитати.

— «…спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула…»

Аврелій підхопив цю фразу і продовжив її, але не з книжки, а з пам’яті:

— «… але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Я відразу ж упізнала цей уривок. Та і як я могла не впізнати, коли читала його раніше бозна-скільки разів!

— Це з «Джейн Ейр», — мовила я здивовано.

— Ви впізнали уривок? Так, це з «Джейн Ейр». Я питався в одного чоловіка з бібліотеки. Цю книжку написала якась там Шарлотта. Здається, вона мала багато сестер.

— А ви читали цю книжку?

— Почав був, але кинув. Це про одну маленьку дівчинку. Вона втратила сім’ю, і її взяла до себе рідна тітка. Така зла була ця тітка — не те що місіс Лав. На оцій сторінці йдеться про те, як один з кузенів цієї дівчинки жбурляє в неї книжкою. А пізніше дівчинка йде до школи, жахливої школи із жахливим харчуванням… але там вона знаходить собі подругу. — Аврелій задоволено посміхнувся: либонь, його тішило, що він