Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Мапа, що зберігалася в моїй голові, виявилася точною: я вийшла до парку саме в тому місці, де і розраховувала. Темні обриси тисових насаджень були схожі на невиразно намальовані декорації, сплощені до двовимірності порожнім заднім планом. Дві банеподібні форми, схожі на капелюхи-циліндри, наче плавали в тумані, бо їхні стовбури розчинилися в білій імлі. За шістдесят років вони розрослися і втратили форму, але все одно мені легко було уявити їхню колишню геометричну бездоганність; утім, і Енджелфілд уявлявся мені не призначеною до знесення руїною, а величним будинком, де мешкають люди. Здавалося, всі ці роки так само ефемерні, як і розпорошені в повітрі краплинки води, і вони так само випаруються з першими ж променями зимового сонця.
Я піднесла до очей годинника і подивилася, котра година. Я домовилася зустрітися з Аврелієм, але ж як знайти його в такому тумані? Тут можна блукати нескінченно й так і не зустрітися з іншою людиною, навіть якщо вона, людина ця, пройде повз на відстані простягнутої руки.
— Агов! — гукнула я.
— Агов! Здрастуйте! — відповів чоловічий голос.
Було неможливо визначити, далеко він чи десь поруч.
— Ви де?
Я уявила собі Аврелія, який вдивляється в туман, шукаючи хоч якийсь орієнтир.
— Я біля дерева, — донеслися до мене приглушені слова.
— Я теж біля дерева, — озвалася я. — Але, гадаю, ми біля різних дерев. Бо чути, що ви не поруч зі мною.
— А мені здається, що ви десь поруч.
— Правда? Тоді стійте на місці і щось кажіть, а я йтиму на ваш голос!
— Ви маєте рацію! Чудовий план! Тільки от не знаю, що казати… Просто так розмовляти дуже легко, а на замовлення — не так-то й просто! Погода просто жахлива. Ніколи раніше не доводилося бачити такого туману!
І поки Аврелій говорив, я заглибилася в білу хмару й пішла за ниткою його голосу, що тяглася крізь туман.
І раптом я побачила її: повз мене пропливла тінь, ледь помітна на тлі водянистого світла. Я була майже впевнена, що то не Аврелій. Несподівано відчувши, як несамовито закалатало моє серце, я простягла руку — боязко і водночас із надією. Але постать відхилилася й попливла геть.
— Аврелію? — я сама відчула, як тремтів мій голос.
— Що?
— Ви й досі там?
— Звичайно, а де ж іще?
Голос його пролунав не з того боку, де щойно була тінь. Що ж то було? Якийсь ефект, спричинений туманом?.. Настрашена тим, що могла б побачити, якби почекала трохи довше, я нерухомо стояла і вдивлялася у водянисте повітря, бажаючи, щоб поряд зі мною знову вигулькнула та постать.
Та замість неї вигулькнув Аврелій.
— Ага, ось ви де! — забубонів позаду мене його басовитий голос.
Аврелій стиснув мене за плечі своїми руками в рукавичках і повернув до себе.
— Господи, та ви ж бліді як полотно, Марґарет! Можна подумати, що вам зустрівся привид!
Ми пішли прогулятися в парк. У своєму пальті Аврелій здавався ще вищим та міцнішим, а я у своєму — сірому, як туман, — почувалася поряд із ним маленькою та якоюсь наче ілюзорною.
— Як ваші справи з книжкою?
— Поки що це не книжка, а нотатки. Записи інтерв’ю з міс Вінтер. І результати досліджень.
— Сьогодні ви теж досліджуватимете?
— Так.
— А що саме?
— Та оце хотіла зробити кілька знімків. Але погода все зіпсувала.
— За годину розвидниться. Цей туман — ненадовго.
Ми вийшли на стежину із шерегами конусоподібних насаджень обабіч, які розрослися так, що майже перетворилися на живопліт.
— А ви, Аврелію, — ви чому сюди приходите?..
Ми дійшли до кінця стежини й увійшли у простір, де, здавалося, нічого не було, крім туману. Небавом перед нами постала стіна тисів, удвічі вища за Аврелія, і ми пішли вздовж неї. На траві, на листі я помітила поблискування: то з’явилося сонце. Волога, що висіла у повітрі, почала випаровуватися. Довкола розвиднялося. Пройшовши уздовж височенної тисової стіни, яка виявилася окружністю, ми повернулися на ту саму стежину, з якої зійшли.
Коли моє запитання геть загубилося в часі і я вже втратила певність, чи ставила його взагалі, Аврелій відповів:
— Тому що я тут народився.
Я різко зупинилася. Аврелій побрів далі, не помітивши, який ефект справили на мене його слова. Мені довелося ледь не бігцем наздоганяти його.
— Аврелію! — вхопила я його за комір пальта. — Це правда? Ви тут народилися?
— Так.
— А коли?
На його обличчі з’явилася якась дивна сумна посмішка.
— У свій день народження.
Забувши про обачність, я стала наполягати.
— Зрозуміло, але коли саме?
— Може, десь у січні. А може, у лютому. Можливо, навіть наприкінці грудня. Приблизно шістдесят років тому. Боюсь, оце і все, що я знаю.
Я спохмурніла, пригадавши, як минулого разу він розповідав мені про місіс Лав і сказав, що матері в нього не було. Гаразд, але і названа дитина теж може принаймні знати, коли в неї день народження!
— Аврелію, ви хочете сказати, що ви знайда?
— Саме так. Я знайда.
Від розгубленості я не знала, що й казати.
— До всього звикаєш, і до цього теж, — мовив він, і мені стало соромно, що йому доводиться втішати мене через його ж власну біду.
— І ви звикли?
Він уважно поглянув на мене, явно вирішуючи, чи слід йому розкривати переді мною душу.
— Якщо щиро, то ні.
Ступаючи повільно і важко, наче каліки, ми рушили далі. Туман майже зник. Магічні обриси класичного парку втратили свою чарівливу загадковість і постали перед нами тим, чим насправді й були: занедбаними кущами й живоплотами.
— Отже, місіс Лав… — почала я.
— Знайшла мене. Саме так.
— А вашими батьками були…
— Не маю уявлення, хто був моїми батьками.
— Але ж ви знаєте, що народилися тут, у цьому будинку?
Аврелій засунув руки глибоко в кишені. На його обличчі з’явився напружений вираз.
— Це важко пояснити, тим паче що я не маю жодних доказів. Але я знаю, що тут народився. Я це дійсно знаю.
Аврелій кинув на мене швидкий погляд. Я глянула на нього у відповідь, очима заохочуючи його продовжувати.
— Інколи людина підсвідомо набуває знань. Знань про себе. Таким чином вона дізнається про той час, коли ще була неспроможна щось запам’ятати.
Я кивнула.
— У ніч, коли мене знайшли, — говорив далі Аврелій, — тут, в Енджелфілді, сталася велика пожежа. Про це мені розповіла місіс Лав, коли мені було дев’ять. Казала, що не могла не розповісти: коли вона вперше взяла мене на руки,
