Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Чим її вразила саме ця фотографія? Я уважно пригляділася до заднього плану, але будинок, і без того напівзруйнований, виднівся лише як брудна сіра маса за правим плечем хлопчика. Усе, що було видно неподалік малюка, — це ґрати огорожі та знак «Вхід заборонено».
Може, її сам хлопчик зацікавив?..
Півгодини я уважно вивчала знімок, але врешті-решт відклала його, так і не знайшовши жодного пояснення. Однак він мене збентежив і прикував до себе увагу; тож я сховала його під обкладинку книжки, разом із невдалим знімком моєї примари у дзеркалі.
Окрім фотографії хлопчика та гри у «Джейн Ейр» із піччю та конвеєром, ніщо інше не проникло крізь чарівний серпанок історії, який накинула на мене Віда Вінтер. Якщо не рахувати кота. Він помітив, що мій колишній графік порушився, і час від часу приходив до мене вдень і вночі, шкрібся під дверима, а коли я його впускала, то лащився, випрошуючи чогось смачненького. І отримував то шматочок риби, то трохи яєчні. Він полюбляв сидіти на стосі паперів і дивитися, як я пишу. Я проводила години, нашкрябуючи аркуш за аркушем, блукаючи у темному лабіринті історії міс Вінтер, але хоч як би далеко я не забрідала, мене ніколи не покидало відчуття, що за мною хтось спостерігає. А коли я аж надто заглиблювалася, то незмигні очі кота проникали, як промінь ліхтарика, у мою заплутану свідомість і освітлювали шлях назад — до моєї кімнати, до моїх нотаток, до моїх олівців та стругачки. Кіт навіть спав на моєму ліжку кілька ночей, і я взяла за звичку залишати штори розсунутими, щоб він, прокинувшись, міг сидіти на підвіконні, вдивляючись у ніч, і бачити у темряві те, чого людське око побачити не в змозі.
Оце і все. Окрім цих несуттєвих подробиць, нічого особливого більше не було. Лише нескінченні сутінки та історія Віди Вінтер.
Обвал
Ізабель щезла. Естер щезла. Чарлі щез. А невдовзі міс Вінтер розповіла мені про ще одну втрату.
* * *
На самісінькому верху, на горищі, я впиралася спиною в хитку стіну. Натискала — і відпускала. Натискала — і знову відпускала. Випробовувала долю. Що станеться, думала я з цікавістю, якщо стіна впаде? Чи обрушиться покрівля всередину? Чи провалиться під її вагою підлога? Чи полетять балки та черепиця, пробиваючи стелі, падаючи на ліжка та комоди, як під час землетрусу? А опісля — що? Чи все на цьому скінчиться, чи буде якесь продовження?.. Випробовуючи стіну на міцність, я все розхитувала й розхитувала її, пристрасно бажаючи, щоб вона впала, але вона ніяк не падала. Дивно, якою стійкою може виявитися зітліла стіна!..
Аж якось я прокинулася серед ночі, напружено вслуховуючись. Звук падіння вже стих, але його відлуння і досі лунало у моїх вухах, у моїх грудях. Вискочивши з ліжка, я кинулася до сходів, а слідком за мною Еммеліна.
Ми вбігли до галереї одночасно із Джоном, який спав у кухні, підбігли до підніжжя сходів і стали вдивлятися в горішні поверхи. Посеред зали стояла Хазяйка і теж невідривно дивилася вгору. Біля її ніг валявся величезний кам’яний блок, а над головою зяяла діра із рваними зубчастими краями. У повітрі колихалася густа пелена сірої пилюки, наче вагаючись, куди осісти. З горішнього поверху, шурхочучи, як миші, і досі падали невеличкі шматки тиньку, цементу і деревини, а коли чулося, як нагорі падала балка або цеглина, то Еммеліна аж підстрибувала від страху, змішаного із захватом.
Спочатку я відчула ногами холод кам’яних сходів, а потім у мої ступні почали боляче впиватися дерев’яні тріски і скалки цементу. Посеред уламків нашого будинку, що починав розвалюватися, стояла, як примара, Хазяйка, оповита хмарою пилюки. Сіре як пил волосся, сіре як пил обличчя, сірі як пил складки довгої нічної строчки. Бабця стояла абсолютно непорушно, досі вдивляючись угору. Я підійшла до неї і, ставши поруч, теж вирячилася туди, куди й вона. Не відводячи очей, ми дивилися крізь діру в стелі на ще одну діру в іще одній стелі, за якою була ще одна діра в іще одній стелі. Ми узріли пеонові шпалери у горішній спальні, ґрати для плюща у кімнаті над спальнею, урешті-решт, блідо-сірі стіни маленької мансардної кімнати. А над усім цим, високо-високо над головами, ми побачили діру в самій покрівлі — і небо. Небо без зірок.
Я взяла бабцю за руку.
— Ходімо. Ні´чого тут стояти й витріщатися на ту дірку. — І я повела її, а вона пішла за мною, як мала дитина. — Я покладу її спати, — сказала я Джонові.
Блідий як привид, Джон кивнув.
— Авжеж, — відповів він хрипким голосом, наче поперхнувся пилом. Садівник не наважувався навіть поглянути на свою подругу. Натомість повільним жестом, що радше нагадував жест потопальника, якого затягувало у вир, вказав на стелю. — А з цим я сам упораюся.
Але через годину, коли бабцю, викупану, у свіжій нічній сорочці, вклали спати, Джон і досі був у залі, там, де я його лишила, і мовчки вдивлявся в те місце, де стояла Хазяйка.
Наступного ранку, коли бабця не з’явилася в кухні, я перша пішла її будити.
Але її вже не можна було розбудити.
Ніяк.
Її душа відлетіла через діру в покрівлі.
— Ми втратили її, — сказала я Джонові в кухні. — Вона померла.
Вираз його обличчя не змінився. Він дивився невидющими очима на кухонний стіл, наче мене не почув.
— Зрозуміло, — нарешті вимовив Джон, немов звертаючись сам до себе, — зрозуміло.
З’явилося таке відчуття, що все скінчилося й зупинилося. Геть усе. Я мала лише одне бажання: сидіти непорушно, як Джон, вдивлятися у простір і нічого не робити. Але час не зупинився. Я й досі відчувала, як стукає моє серце, відраховуючи секунди. У моєму шлунку зростав голод, а у горлі — спрага. Мені було так сумно, що здалося: ось іще трохи, і я помру. Однак я лишалася живою. Живою до непристойності, до абсурду. Настільки живою, що відчувала, як у мене росте
