Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності — на той випадок, якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.

— У всякому разі, щойно я прийшов сюди, то відразу ж усе відчув і збагнув. Тут — мій дім, сказав я собі. Тут я з’явився на світ. Жодних сумнівів бути не може. Бо я це знаю і відчуваю.

З останніми словами Аврелія його вдавана байдужість несподівано зникла, і в голосі з’явилася схвильована проникливість. Він прокашлявся.

— Звісно, я не думаю, що хтось мені повірить, бо не маю фактичних доказів. Лише збіг дат і неясні спогади місіс Лав про мою пропахлу димом одіж. І все. А ще — моє власне переконання.

— Я вірю вам, — мовила я.

Аврелій прикусив губу і відвернувся.

Наша розмова, його щирість, оцей туман несподівано вивели нас немовби на півострів взаємної довірливості, і я відчула, що ось-ось розповім йому те, чого ніколи й нікому не наважувалася розповісти. Уже готові слова миттю влетіли зграєю птахів у мою свідомість і враз упорядкувалися в речення, яким не терпілося зірватися з вуст. Наче вони довгі роки чекали цього моменту.

— Я вірю вам, — повторила я, не встигаючи вимовляти слова, що нетерпляче юрмилися в горлі. — Я теж мала колись схоже відчуття. Знання того, що, здавалося б, знати неможливо. Це підсвідоме знання. Воно походить з того періоду життя, коли людина ще не в змозі щось запам’ятати.

І тут я знову побачила оте! Краєм ока я помітила, як неподалік щось ворухнулося і в ту ж мить зникло.

— Ви його помітили, Аврелію?

Він поглянув туди, куди і я, — на піраміди класичного парку і далі.

— Що саме? Ні, я не помітив нічого.

Воно щезло. А може, ніколи там і не з’являлося…

Я повернулася до Аврелія, але було вже пізно. Я втратила самовладання, а разом із ним — і момент щирості.

— А у вас є день народження? — спитав Аврелій.

— Так, у мене є день народження.

Усі слова, що їх я так і не спромоглася вимовити, повернулися кудись туди, де вони тихенько переховувалися всі ці роки.

— А ви дозволите мені занотувати дату? — з ентузіазмом запитав він. — Щоб згодом надіслати вам картку з вітаннями.

Я вимушено всміхнулася.

— Мій день народження вже скоро.

Аврелій розгорнув маленький синій записничок, поділений на місяці.

— Дев’ятнадцятого, — сказала я, і він зробив запис.

Олівець у його величезній долоні здавався зовсім маленьким — із зубочистку завбільшки.

Місіс Лав вив’язує п’ятку на сірій шкарпетці

Коли задощило, ми накинули капюшони й хутенько подалися до церкви, щоб там перечекати негоду. На ґанку станцювали джигу, струшуючи з одягу дощові краплі, а потім зайшли всередину.

Ми сіли на лавку біля вівтаря. Я невідривно дивилася на склепінчасту стелю, доки мені не закрутилася голова.

— Розкажіть мені про те, як вас знайшли, — попросила я.

— Я знаю тільки те, що мені розповідала місіс Лав, — відповів Аврелій. — І саме це можу вам переповісти. І, звичайно ж, про мою спадщину.

— Ви маєте спадщину?

— Так. Нічого особливого. Не те, що зазвичай мається на увазі, коли говорять про спадщину, але все одно… Я навіть зможу вам її показати — трохи згодом.

— Було б цікаво поглянути.

— Я тут думав… Дев’ята — ще рано для кави з тістечком, бо нещодавно був сніданок, еге ж? — Це було сказано із заклопотаною гримасою, яка з наступними словами перетворилася на сяючу посмішку — Тому я подумав: чи не можу я запросити міс Марґарет на другий сніданок об одинадцятій? Тістечка й кава — що ви на це скажете? Вам не завадить підкріпитися. А я тим часом покажу вам свою спадщину, хоча там особливо й дивитися нема на що.

Я прийняла його запрошення.

Аврелій витягнув з кишені окуляри і почав недбало їх протирати.

— Отже. — Він глибоко й повільно вдихнув. І так само повільно видихнув. — Слухайте. Про місіс Лав та історію, яку вона мені розповіла.

Його обличчя набуло відстороненого виразу. До цього трюку часто вдаються оповідачі, намагаючись таким чином «зникнути», щоб дати дорогу самому оповіданню. З перших же слів Аврелія я ніби почула голос самої місіс Лав, яку покликала з могили пам’ять про розказану нею історію.

Історія про неї, про Аврелія, і, можливо, про Еммеліну.

* * *

Тієї ночі було темно, хоч в око стрель, а в тій темряві вирувала буря. Свистів вітер, гнучи додолу дерева, а дощ лупив такий, що, здавалося, шибки порозбиває. Я сиділа біля каміна і в’язала сіру шкарпетку; ага, це була вже друга, і я щойно почала вив’язувати п’ятку. Раптом по моїй спині наче мурашки побігли. Та ні, я не змерзла, кажу вам. Бо ще вдень нанесла повний кошик дров із сараю і недавно підкинула у вогонь двійко цурпалків. Тож я не змерзла, зовсім ні, але про себе подумала: оце так ніч, Господи, твоя воля! Добре, що я — не якась бідолаха, котру негода застала десь у лісі або в полі; сама думка про таку бідолаху змусила мене здригнутися.

У моїй хаті було тихо, тільки час від часу чулося потріскування дров у каміні, стукіт в’язальних спиць одна об одну та мої зітхання. Що ви кажете — мої зітхання? Ага, стукіт в’язальних спиць і мої зітхання. А чому ж я зітхала? Та тому, що щастя не мала. Я стала надто часто поринати у спогади, а це погана звичка для п’ятдесятирічної жінки. Начебто все у мене є: і вогонь у каміні, і дах над головою, і харчів удосталь; та чи щаслива я? Аж ніяк. Тому й зітхала над своїм в’язанням, а надворі тим часом періщив дощ.

Згодом я встала, принесла добрячий кусень пирога з комори та й ум’яла його під шкалик бренді. І збадьорилася до надзвичайності. Та коли повернулася до свого в’язання, то у мене й серце впало. І знаєте, чому? Я вив’язала п’ятку аж двічі!

Я не на жарт злякалася! По-справжньому злякалася. Загалом я дуже старанна в’язальниця. Не те що моя сестра Кітті — та завжди в’язала недбало, сяк-так. Та й не була я підсліпувата, як моя бідолашна старенька мати перед смертю. Лише втретє в житті робила я цю помилку.