Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Одне дитинча простягло руку у високу траву й видобуло звідти свою знахідку. Це була жовта каска будівельника. Радісно посміхнувшись, хлопчик — це був він, я встигла розпізнати, — відкинув свій капюшон-зюйдвестку, насунув каску собі на голову й став непорушно, як солдат на варті, випнувши вперед груди, а руки витягнувши вздовж тулуба. Він аж обличчя напружив, намагаючись утримати на голові завелику каску, щоб та не сповзла!

Як тільки хлопчик завмер у стійці струнко, трапилося невеличке чудо. Крізь отвір у хмарах прослизнув сонячний промінь і впав просто на малюка, освітивши його у цей тріумфальний момент. Я натиснула на спуск — і зробила знімок. У центрі — хлопчик у касці, ліворуч за його плечем видніє знак «Вхід заборонено», а праворуч, на задньому плані — похмуре, брудно-сіре громаддя будинку.

Сонце зникло так само раптово, як і з’явилося. Насилу відвівши погляд від дітлахів, я перемотала плівку і сховала фотоапарат під пальто. Коли я знову поглянула перед собою, діти вже встигли пробігти половину відстані під’їзною дорогою. Тримаючись за руки, вони невпинно кружляли, наближаючись до центральної брами: однакові на зріст, із однаковою вагою, вони однаково ходили й бездоганно доповнювали одне одного. Краї їхніх макінтошів тріпотіли за спинами, ніжки ледь торкалися землі; здавалося, ще трохи — і вони злетять та полинуть над землею.

«Джейн Ейр» у печі

Коли я повернулася до Йоркширу, мені не надали жодних пояснень щодо причини мого вигнання. Джудіт зустріла мене стриманою посмішкою. Сірість похмурих зимових днів наче заповзла їй під шкіру й зосередилася в кругах під очима. Штори у моїй вітальні економка розсунула на кілька дюймів, але світліше від цього не стало.

— Як вона вже набридла, оця чортова погода! — роздратовано вигукнула Джудіт.

Хоча минуло усього лише кілька днів, здавалося, що з часу мого від’їзду пролетіла вічність. Ніч та день, що теж був схожий на ніч, зводили наше відчуття часу нанівець. На одне з наших ранкових інтерв’ю міс Вінтер запізнилася. Її обличчя було блідим; не знаю — чи то спогади про недавно пережитий біль затьмарювали її погляд, чи щось інше…

— Я пропоную встановити більш гнучкий графік наших зустрічей, — сказала письменниця, вмостившись у кружальці світла, що його кидала лампа.

— Не заперечую.

Від лікаря мені стало відомо, що міс Вінтер часто страждає на безсоння. Крім того, я вже навчилася розпізнавати моменти, коли дія її ліків починала слабшати. Тому ми з міс Вінтер вирішили: замість приходити щоранку о дев’ятій, я чекатиму, коли Джудіт постукає в мої двері.

Спочатку Джудіт стукала між дев’ятою та десятою, потім вона почала це робити дедалі пізніше. Після того як лікар підвищив дозу, міс Вінтер якийсь час викликала мене рано-вранці, але наші інтерв’ю стали коротшими; урешті-решт ми виробили звичку зустрічатися двічі або тричі на день, але нерегулярно. Інколи міс Вінтер почувалася добре, і тоді розповідь її була довгою й детальною. Але час від часу вона звала мене й тоді, коли страждала від болю. Розмова зі мною справляла на неї знеболювальний ефект.

Із порушенням графіка я втратила той якір, що тримав мене в океані часу. Я не тільки слухала історію й записувала її — я бачила цю історію уві сні. Мені здавалося, наче я живу всередині літературного твору. Мені навіть не треба було «виринати» з нього, щоб поїсти: записуючи розповідь, я машинально їла те, що приносила до моєї кімнати Джудіт. Вівсяна каша означала, що настав ранок. Суп та салат знаменували собою обід. Відбивну та пиріг із печінкою приносили увечері. Пам’ятаю, як тарілка з яєчнею вкинула мене у тривалі роздуми: яку пору доби вона означає?.. Я з’їла кілька шматочків і відсунула тарілку.

У цьому довгому й одноманітному часовому колі трапилося кілька випадків, що виокремлювалися на загальному невиразному тлі. Я відразу ж занотувала їх окремо від історії; гадаю, про них варто розповісти.

Випадок перший.

Трапився він у бібліотеці. Я шукала «Джейн Ейр» і знайшла цілу полицю із примірниками цієї книжки. Полиця нагадувала колекцію пристрасного бібліофіла: були тут і дешеві сучасні екземпляри, які неможливо було перепродати, і видання настільки рідкісні, що їх теж було важко продати — через те, що на аукціонах вони з’являлися рідко коли, тож визначення їхньої справжньої ціни становило велику проблему. Були й «середні» примірники, які стояли між цими двома крайнощами.

Той, що я шукала, нічим особливим не вирізнявся: це було звичайне, хоча й досить цікаве видання, яке вийшло друком на межі століть. Поки я його шукала, Джудіт привезла міс Вінтер до бібліотеки і всадовила її у крісло біля каміна.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер запитала мене:

— Що ви шукаєте?

— «Джейн Ейр».

— А вам подобається «Джейн Ейр»?

— Дуже подобається. А вам?

— Авжеж, — відповіла міс Вінтер і мимоволі здригнулася.

— Може, пошурувати вогонь і підкинути дров, щоб ви не мерзли?

Письменниця заплющила очі, наче її накрила хвиля болю.

— Зробіть ласку.

Коли вогонь у каміні знов розгорівся, міс Вінтер спитала:

— Чи маєте ви вільну хвилину, Марґарет? Сідайте, будь ласка.

Я послухалася. Помовчавши хвилину, міс Вінтер озвалася знов.

— Уявіть собі стрічку конвеєра, в кінці якого — велика піч. А на конвеєрі — книжки. Абсолютно всі примірники ваших улюблених книжок, видані за всі роки у всьому світі. Вони розташовані рядком. «Джейн Ейр», «Вільєт», «Жінка у білому»…

— «Міддл-марч», — додала я.

— Дякую. «Міддл-марч». І уявіть собі важіль з позначками «увімкнути» і «вимкнути». Наразі конвеєр вимкнуто. Біля нього стоїть якийсь чоловік. Узявшись за важіль, він збирається його увімкнути. Але ви маєте можливість його зупинити, бо у вашій руці — пістоль. Треба лише натиснути на гачок — і все.

— Та ні, це просто дурниця якась.

— Ось він вмикає важіль. Конвеєр пішов.

— Але ж це екстремальна ситуація, до того ж суто гіпотетична!

— Спочатку в піч падає «Ширлі».

— Мені не подобаються такі ігри.

— А ось у вогонь полетіли книжки Жорж Санд.

Я зітхнула й заплющила очі.

— На підході — «Грозовий перевал». Невже ви і йому дасте згоріти?

Я нічого не могла сказати — тільки нервово сіпнулася, уявивши, як до жерла печі невпинно їдуть книжки.

— Чиніть, як вважаєте за потрібне. Ось і «Грозовий перевал» у піч потрапив! «Джейн Ейр» теж нехай туди йде, чи як?

— «Джейн Ейр»…

Мені раптом аж у роті пересохло.