Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

де Сонце й Місяць спогляда —

тут мова смертних забліда —

Лутіен Тінувіель,

прекрасна донька цих земель.

Хай світ зруйнується й з руїн

обернеться на прах і тлін

Іхаос хай його змете,

він добре створений, проте —

земля і море, світло й мла, —

бо Лутіен отут жила.

І він заспівав уголос, зовсім не дбаючи про те, чиї вуха можуть його підслухати, бо був у відчаї та не сподівався рятунку.

Проте Лутіен, неждана, просуваючись лісами, почула його пісню і заспівала у відповідь. Адже Гуан, зволивши ще раз стати її скакуном, швидко ніс її вірним Береновим слідом. Гуан довго розмірковував, як би то зменшити небезпеку, що нависла над його улюбленцями. Тому, біжучи знову на північ, він звернув біля Сауронового острова і прихопив звідти моторошне вовче хутро Драуґлуіна та кажанячу шкуру Тгурінґветіль. Остання була посланницею Саурона і зазвичай літала до Анґбанда в подобі потвори-кровопивці; її великі перетинчасті крила на кінчику кожного суглоба мали насаджені залізні кігті. Зодягшись у ці страхітливі одежі, Гуан і Лутіен мчали через Таур-ну-Фуін, і все живе розбігалося перед ними.

Берен, помітивши їхнє наближення, збентежився; і здивувався, бо йому причувся голос Тінувіель, а тепер він думав, що то — лише примара, щоби заманити його в пастку. Та прибулі спинились і відкинули оманливі покрови, і до нього підбігла Лутіен. Так Берен і Лутіен знову зустрілися поміж пустелею та лісом. Якусь мить він мовчав і радів; але потому спробував іще раз відмовити Лутіен од подорожі.

— Тричі я проклинаю обітницю, яку дав Тінґолові, — мовив Берен, — краще би він скарав на смерть мене тоді в Менеґроті, щоби я не вів тебе в тінь Морґота.

Тоді Гуан заговорив удруге; він розраджував Берена, кажучи:

— Не вдасться тобі довше рятувати Лутіен од тіні смерті, бо то кохання привело її сюди. Ти можеш відступитися від власної долі й повести її у вигнання, намарно стративши життя в пошуках спокою. Та якщо не зречешся призначеної судьби, то Лутіен, покинута, доконче має померти самотньою або ж мусить разом із тобою кинути виклик уготованій долі — безнадійній, але не остаточній. Про подальше не вільно мені вам радити, і не вільно мені йти далі вашою дорогою. Проте серце моє підказує: те, що знайдете ви при Брамі, я побачу на власні очі. Усе інше ж оповите тьмою; та все-таки може трапитися так, що три стежки наші знову перетнуться в Доріаті, й перед смертю ми ще раз зустрінемось.

Отоді Берен і збагнув, що йому не вдасться відмежувати Лутіен від уготованої їм обом судьби, й уже не намагався її відмовити. За порадою Гуана та з допомогою чарів Лутіен він прибрався в хутро Драуґлуіна, а вона — у крилату шкуру Тгурінґветіль. Берен на вигляд став геть схожий на вовкулаку, лише в очах його сяяв дух хоч і похмурий, але чистий; і в погляді його був жах, коли він угледів у себе на боці кажаноподібну істоту, що вчепилась у нього перетинчастими крилами. Тоді він, завивши на місяць, помчав із пагорба, а над ним кружляв і шугав кажан.

Мандрівники проминули всі небезпеки й нарешті, запорошені курявою довгого й утомливого шляху, дісталися до понурого долу, що простягався перед Брамою Анґбанда. Побіля дороги відкривалися чорні провалля, звідки з’являлись істоти, які, звиваючись, були схожі на змій. Обабіч стояли скелі, які нагадували стіни з висіченими в них зубцями та бійницями, а зверху сиділо трупоїдне птаховиння і лиховісно крякало. Перед ними була неприступна Брама — широка і темна арка біля підніжжя гір, над якою здіймалися височенні урвища.

Там їх охопив жах, адже при брамі стояла сторожа, про яку досі за межами Анґбанда ніхто не знав. Чутка про невідь-які задуми ельфійських принців долинула до Морґота; внизу, на краю лісу, раз у раз лунав гавкіт Гуана — величного гончака війни, котрого в сиву давнину спустили з прив’язі валари. Тож Морґот, згадавши про роковану Гуанові судьбу, вибрав одне щеня з породи Драуґлуіна, власноручно годував його живою плоттю й підкорив своїй владі. Той вовк ріс так швидко, що невдовзі не міг уже вповзти в жодне лігво, а тільки лежав, велетенський і неситий, у ногах Морґота. І там увійшли в нього вогонь та муки пекла, і пойняв його дух руйнування, болісний, жахливий і дужий. Кархарот, Червона Паща — так називали його перекази тих днів, а ще — Анфауґлір, Пожадливі Щелепи. І Морґот приставив його недремно чатувати перед дверима Анґбанда — на випадок, якщо прийде Гуан.

Отож, Кархарот іздалеку вгледів прибулих, і його переповнив сумнів, адже багато часу минуло звідтоді, як до Анґбанда принесли новини, начебто Драуґлуін загинув. Тому, коли вони наблизилися, вовк не дозволив їм увійти і наказав зупинитись; а тоді загрозливо підступив, винюхуючи щось чужинецьке в повітрі довкола надійшлих. Але зненацька на Лутіен зійшла давня божественна сила, й, відкинувши мерзотне вбрання, вона виступила наперед, маленька супроти могуття Кархарота, проте осяйна та жахлива. Здійнявши вгору руку, ельфійка звеліла вовкові заснути, мовивши:

— О породжений горем духу, провалися-бо нині в темну непам’ять і забудь на часину моторошну муку життя.

І Кархарот повалився, мовби поцілений блискавицею.

Потому Берен і Лутіен пройшли через Браму, спустилися заплутаними сходами і разом здійснили найвеличніший із подвигів, на який здобувались ельфи чи люди. Вони-бо, врешті-решт, дісталися до Морґотового престола в найпівнічнішій залі, що її підтримував жах, освітлював огонь і заповнювали знаряддя смерті й тортур. І там Берен у вовчій подобі прокрався під його трон; а от Лутіен волею Морґота позбулась оманливої зовнішності, й він спрямував на неї свій погляд. Ельфійку не залякали очі Темного Володаря; вона назвалась і запропонувала прислужитися йому співом, як то роблять менестрелі. А Морґот, дивлячись на її красу, піддався лихим хтивим думкам, і найтемніший із усіх задумів од часу втечі з Валінору зародився в його серці. Так власна злостивість зіграла з ним недобрий жарт: стежачи за Лутіен і громадячи у своїх думках потайну насолоду, він на деякий час лишив її вільною. Тоді раптом вона щезла з-перед його очей, а зі сутіні полилася пісня, така неймовірно чарівна і така запаморочливо владна, що він хоч-не-хоч заслухався; і, коли очі його блукали туди-сюди в пошуках Лутіен, на нього зійшло осліплення.

Цілий Морґотів двір поринув у сон, усі вогні вичахли та позгасали; а Сильмарили в короні на голові Темного Володаря зненацька спалахнули сяйвом