Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Та серце гончака Гуана було справедливе, до того ж на нього в час першої зустрічі зійшла приязнь до Лутіен; і її полон завдавав йому страждань. Тому пес часто приходив до її покою, а ночами лежав перед її дверима, бо відчував, що в Нарґотронд прийшло зло. Самотня ж Лутіен часто говорила з Гуаном, розповідаючи йому про Берена, який був другом усіх птахів і звірів, що не служили Морґотові; й Гуан розумів те, що вона казала. Він-бо опанував мови всіх істот, котрі мали голос; але до сметрі йому самому дозволялося промовити словами лише тричі.
І от Гуан придумав, як допомогти Лутіен; і одного разу, прийшовши вночі, приніс її плаща, і заговорив уперше, даючи ельфійці пораду. А тоді повів її таємними шляхами геть із Нарґотронда, і вони разом утекли на північ; і гончак упокорив свою гордість і дозволив доньці Тінґола їхати на собі верхи, наче на скакуні, як то іноді їздять на велетенських вовках орки. Так вони пересувалися з неабиякою швидкістю, бо Гуан був бистрий і невтомний.
Берен і Фелаґунд були ув’язнені в Сауронових закамарках, і їхні соратники вже всі погинули; та Саурон вирішив залишити Фелаґунда наостанок, бо збагнув, що то — нолдор непересічної сили й мудрості, а ще гадав, ніби саме в ньому криється загадка цієї виправи. Та, коли вовк прийшов по Берена, Фелаґунд, доклавши чималих зусиль, розірвав пута, і боровся з вовкулакою, і власними руками та зубами порішив його; проте й сам зазнав смертельного поранення. Тоді й звернувся до Берена, мовивши:
— Отепер іду я на довгий спочинок у чертоги безчасся по той бік морів і Гір Аману. Багато літ спливе, доки я знову з’явлюся між нолдорами; і може статися так, що ні у смерті, ні в житті не доведеться нам зустрітись удруге, бо долі наших народів різняться. Прощавай!
І помер він у темряві, в Тол-ін-Ґауроті, чиї величні вежі сам же й звів. Отак Король Фінрод Фелаґунд, найпрекрасніший і найулюбленіший ельф із дому Фінве, виконав свою обітницю; і Берен у відчаї оплакував його.
У той час прибула Лутіен і, стоячи на мості, що вів до Сауронового острова, заспівала пісню, яку не владні були зупинити жодні камінні стіни. Берен почув її й подумав, що марить; бо понад ним сяяли зорі, а в деревах витьохкували соловейки. І він заспівав у відповідь викличну пісню, яку склав для звеличення Семизір’я — Серпа Валарів, що його Варда примістила над Північчю на знак повалення Морґота. Відтак сили полишили сина Барагіра, й він провалився в пітьму.
Проте Лутіен почула його відгук і заспівала ще могутнішу пісню. Вовки завили, й острів здригнувся. Саурон стояв на високій вежі, огорнений темною думою; та, почувши її голос, усміхнувся, адже знав, що то — донька Меліан. Слава про красу Лутіен і про дивовижні її пісні вже давно розійшлася за межами Доріату; і він задумав полонити ельфійку, щоби віддати її на поталу Морґотові, бо винагорода за це була би нечувана.
Відтак Саурон послав на міст вовка. Та Гуан безшумно вбив його. Проте Саурон продовжував посилати інших, одного по одному; й одного по одному Гуан хапав їх за горло, вбиваючи. Тоді Саурон послав Драуґлуіна — жахливу тварюку, що віддавна служила злу, володаря та повелителя вовкулаків Анґбанда. Сила в ньому була неймовірна; і битва між Гуаном та Драуґлуіном була тривала і затята. Аж нарешті Драуґлуін утік і, примчавши назад у вежу, помер біля ніг Саурона; і, помираючи, сказав своєму господареві:
— Тут Гуан!
А Саурон, як і всі решта в тій землі, добре знав, яка доля вготована гончакові з Валінору, і йому спало на думку, що він сам здійснить її. Тож чаклун прибрав подобу вовкулаки — і то наймогутнішого з усіх, які досі ходили світом, — і виступив уперед, аби захопити перехід через міст.
Наближення його було таке жахливе, що Гуан відскочив убік. Тоді Саурон кинувся на Лутіен; і вона зомліла, не встоявши перед небезпекою лютого духу, що визирав із його очей, та перед гидким смородом подиху. Але, тільки-но вовк підійшов, Лутіен, падаючи, змахнула перед його вирлами складкою свого темного плаща; і вовкулака спіткнувся, бо на нього найшла скороминуща сонливість. Тоді скочив Гуан. І зчинилася битва між Гуаном і Вовком-Сауроном, і завивання та гавкіт відлунили від пагорбів, і сторожа на стінах Еред-Ветріну почула їх звіддаля й ужахнулася.
Та ні чаклунство, ні закляття, ні ікла, ні отрута, ні диявольські чари, ні сила звіра не годні були здолати Гуана з Валінору; він схопив свого супротивника за горлянку і притис його до землі. Тоді Саурон змінив подобу: з вовка перекинувся велетенським отруйним змієм, а з того чудовиська — собою самим у звичній формі; та не міг вирватися з Гуанових зубів, не полишивши тіла остаточно. І раніше, ніж мерзотний дух вилинув із темної оселі своєї, підійшла Лутіен і сказала, що його позбавлять плотської одежі й тремтливим привидом відішлють назад до Морґота; і мовила вона:
— Там оголена сутність твоя вічно терпітиме муку зневаги під пронизливим поглядом його очей, якщо ти не поступишся мені, віддавши у володіння свою вежу.
Тоді Саурон поступився, і Лутіен заволоділа островом і всім, що було на ньому; і Гуан відпустив його. І відразу ж Саурон перетворився на упиря, велетенського, наче чорна хмара на тлі місяця, й утік, розбризкуючи по деревах кров із горла, і прибився до Таур-ну-Фуіну, й оселився там, і оповив те місце жахіттям.
Відтак Лутіен стала на мості й показала свою силу: закляття, що тримало камінь при камені, втратило міць, і впали брами, і розступилися стіни, і розкрилися ями; і чимало рабів та полонених вийшло звідти, нетямлячись од подиву, затуляючи очі від слабкого місячного світла, бо довго вони томились у темряві Саурона. Та Берен не вийшов. Тому Лутіен і Гуан узялися шукати його на острові; й Лутіен застала коханого за оплакуванням Фелаґунда. Мука його була така глибока, що він лежав непорушно і не чув її кроків. І, думаючи, що він уже мертвий, Лутіен обняла його і
