Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

Вони поховали тіло Фелаґунда на вершині пагорба на його власному острові, який знов очистився; і зелена могила Фінрода, сина Фінарфіна, найяснішого серед усіх ельфійських принців, лишалася недоторканою, доки земля не змінилась, і не запала, і не потонула в руйнівних морях. Але Фінрод походжає разом із батьком своїм Фінарфіном попід деревами Елдамару.

І от Берен та Лутіен Тінувіель знову звільна гуляли разом лісами, відновивши на певний час світ обопільної насолоди; і хоч настала зима, вона не зашкодила їм, бо там, де ступала Лутіен, продовжували буяти квіти, і птахи співали на схилах закутаних у сніги пагорбів. А вірний Гуан повернувся до господаря свого Келеґорма; та все ж приязнь їхня ослабла.

У Нарґотронді зчинилася колотнеча. Туди нині повернулося чимало ельфів із числа полонених на острові Саурона; і здійнявся галас, який Келеґормові не вдалось угамувати жодними словами. Ельфи гірко оплакували загибель Фелаґунда, їхнього короля, кажучи, що діва наважилася на те, на що не стало сміливості у синів Феанора; і багато хто збагнув, що радше зрадливість, а не страх керувала Келеґормом і Куруфіном. Відтак серця народу Нарґотронда звільнилися від їхнього впливу і знову звернулися до дому Фінарфіна; і підкорились Ородретові. Проте він не дозволив, як того бажали декотрі, вбити братів, адже пролиття родової крові тільки ще тісніше скувало би їх усіх прокляттям Мандоса. Утім, ані столування, ні даху над головою в межах свого володіння він Келеґормові й Куруфінові не дарував, а натомість заприсягся, що звідтоді між Нарґотрондом і синами Феанора приязні не бувати.

— Нехай буде так! — мовив Келеґорм, і очі його лиховісно зблиснули; а Куруфін усміхався.

Тоді вони взяли коней і, мов вогонь, помчали геть, аби спробувати знайти на сході свій народ. Ніхто не поїхав із ними, ніхто, навіть оті, котрі належали до їхнього народу; адже всі збагнули, що прокляття ваготою лягло на братів і що зло йде за ними назирці. У той час Келебрімбор, син Куруфіна, зрікся батькових учинків і залишився в Нарґотронді; та Гуан знову-таки біг за конем свого господаря.

На північ їхали вони, бо, поспішаючи, вирішили проїхати Дімбаром і вздовж північних кордонів Доріату, щоби так, найкоротшою дорогою, дістатися до Гімрінґу, де мешкав брат їхній, Маезрос; і сини Феанора могли сподіватися галопом перетнути ті терени, позаяк вони, лежачи близько до кордонів Доріату, відступалися від Нан-Дунґортебу та далеких лиховісних Гір Жаху.

Далі в розповіді йдеться про те, що мандри завели Берена та Лутіен у Бретілський Ліс, і, зрештою, вони наблизилися до меж Доріату. Тоді Берен задумався про свою клятву; і, коли Лутіен знову дісталася безпечної рідної землі, він, усупереч голосу серця, прийняв рішення вдруге рушити в путь. Але Тінувіель не бажала розлучатися з ним, кажучи:

— Ти, Берене, мусиш вибрати одне з двох: відмовитися від виправи та своєї обітниці й пристати на мандрівне життя на просторах землі або дотримати слова і кинути виклик силі тьми при самому її престолі. Утім, хоч би яку дорогу ти обрав, я піду за тобою і нас спіткає однакова судьба.

Якраз тоді, коли вони так бесідували, йдучи та не зважаючи ні на що інше, над’їхали Келеґорм і Куруфін, які квапливо пробиралися через ліс; брати побачили їх і впізнали ще здалека. Тоді Келеґорм повернув коня і наїхав ним на Берена, наміряючись зачавити; а Куруфін, підкравшись збоку, нахилився й підхопив Лутіен до себе в сідло, адже був дужий і вправний вершник. Однак Берен вихопився з-перед Келеґорма і скочив просто на Куруфінового коня, що хутко промчав повз нього; і той Стрибок Берена здобув славу поміж людей і ельфів. Берен схопив Куруфіна ззаду за горло і шарпонув його на себе, і вони разом упали на землю. Кінь здибився й упав також, скинувши Лутіен, і вона лежала у траві.

Тоді Берен придушив Куруфіна, проте і його власна смерть уже була поблизу — над’їздив Келеґорм зі списом. Тієї години Гуан перестав служити Келеґормові й наскочив на нього, так що кінь його сахнувся і, злякавшись велетенського гончака, не наблизився до Берена. Келеґорм проклинав і гончака, і коня, та Гуан був незворушний. Однак Лутіен, підвівшись, заборонила вбивати Куруфіна; і Берен позбавив його обладунку та зброї, а ще відібрав ножа — Анґріста. Ніж той, що висів без піхов просто при боці ельфа, виготовив Телхар із Ноґрода; залізо ніж розтинав так, наче то було молоде дерево. Піднявши Куруфіна, Берен відштовхнув його і наказав повертатися до благородних співвітчизників, котрі, можливо, навчать його, куди найкраще спрямувати свою відвагу.

— Твого коня, — мовив Берен, — я залишаю для Лутіен, і його можна вважати щасливим, раз йому вдалося позбутися такого господаря.

Тоді Куруфін облаяв Берена на чім світ стоїть.

— Іди ж звідсіля, — сказав, — назустріч швидкій і жорстокій смерті.

Келеґорм посадив брата поруч на свого коня, і вони вдали, ніби від’їжджають; а Берен відвернувся й не зважив на їхні слова. Проте Куруфін, переповнений соромом і люттю, схопив Келеґормів лук і, скачучи, вистрелив позад себе; і стрілу ту було призначено для Лутіен. Але Гуан стрибнув і перехопив її ротом; тоді Куруфін вистрелив знову, і Берен заступив Лутіен собою, і стріла вп’ялася йому в груди.

Розповідають, що Гуан переслідував синів Феанора, і вони, перелякані, втікали; а повернувшись, він приніс для Лутіен із лісу зело. Тим листком Лутіен зупинила кровотечу з Беренової рани і своїм умінням та любов’ю зцілила його; і тоді нарешті вони повернулись у Доріат. І там Берен, розриваючись між обітницею та коханням і знаючи, що Лутіен тепер у безпеці, одного ранку встав до схід сонця й доручив Гуанові опікуватися нею; а потім, долаючи неймовірні муки, подався геть, доки Лутіен іще спала у травах.

Син Барагіра знову чимдуж мчав на північ до Сіріонового Проходу і, добувшись до околиць Таур-ну-Фуіну, оглянув пустища Анфауґліту і побачив удалині вістря Танґородріму. Там він одпустив Куруфінового коня і побажав йому, збувшись жахіття й рабства, вільно гуляти зеленими травами в землях побіля Сіріону. А тоді, стоячи одинцем на порозі вирішального випробування, Берен склав Пісню Розлуки, в якій вихваляв Лутіен і небесні світила; бо вірив, що мусить нині попрощатись і з коханням, і зі світлом. Ось які слова були в тій пісні:

О люба Півноче, прощай!

Навік благословен