Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

Довелося зізнатися, що жодного залицяльника в мене немає, але Кіттерон і так це зрозумів. Я розповіла, що шукаю володаря змійовика, який може щось знати про серце майстра, сказала, що Торо Роро — старий друг батька.

Варто було визнати, що вхід у шахти я б сама ніколи не знайшла. Він хоч і був у мене під носом, але без сторонньої допомоги його не відчинити.

Кіттерон підійшов до ліхтаря і щосили натиснув на табличку з написом — вона виявилася важелем. Десятки тонких яскравих ліній, побігли від підставки ліхтаря по землі, вимальовуючи круглий геометричний орнамент. Як тільки вони злилися в одну закінчену картину, ліхтар зі скрипом почав опускатися під землю. З проходу, що утворився, по очах вдарило світло.

Внизу на нас чекала кабіна ліфта, схожа на клітку: іржава підлога, прути кабіни десь надламані, а десь взагалі були відсутні. Чудо транспорт - єдине, що знаходилося в маленькій кімнатці.

  — Маю сумнів, що це безпечно, — скептично оцінила можливості транспорту. — Він ще хоч працює?

— Все буде добре.

Він відчинив ґратчасті двері і ввійшов усередину. Тільки впевненість у словах Кіттерона змусила мене зробити крок у ліфт.

— І чи часто ти буваєш у магікайських шахтах? — запитала, щоб зняти напругу.

— Це перший раз.

Розуміючи, що його фраза «все буде добре» не має під собою жодної підстави, я рвонулася з ліфта, але він стрімко помчав донизу.

Я жахала, коли ми опускалися на божевільній швидкості. Вуха заклало від перепаду тиску. Здавалося, ми неминуче розіб'ємось. Але ліфт різко зупинився, збиваючи нас із ніг. Пошарпані і скуйовджені, ми буквально виповзли в шахти Магікайї.

— Оце поїздочка, — іронізував Кіттерон.

— Ми живі! — від щастя я була готова його цілувати.

Ми побачили вимощену каменем дорогу жвавої вулиці. Тут було ясно і барвисто — у повітрі, освітлюючи шахту, висіли китайські ліхтарики, а дорогою їздив різномастий транспорт: троль на возі із запряженим ослом намагався обігнати червоних запорожець, але його підрізав кінний вершник. Усюди чути шум міста, в якому жваво вирує життям. Такими ж різношерстими виявилися і істоти, що тут живуть. Здавалося, що всі раси чотирьох світів зустрілися в одному місці. Але одне їх поєднувало – бідний одяг і згаслі погляди.

На нас тут же налетів натовп дітей жебраків. Вони обступили з усіх боків та не давали пройти. Кіттерон кинув кілька золотих монет, і, користуючись затримкою, ми вислизнули з оточення, змішалися з натовпом на вузькій вулиці.

— Куди ж тепер? — спитав Кіттерон.

Я простягла аркуш із адресою, яку мені дав хранитель. Запитавши дорогу у перехожого, ми швидко знайшли потрібну печеру. Як виявилося, мешканці тут живуть не у звичних будинках, а у вирубаних нішах. Вхідні круглі двері були зачинені, а в маленькому вікні не горіло світло.

— Мабуть, нікого немає вдома, — сказав гарпій.

— Або тут уже давно ніхто не живе, — засмучено промовила я.

— Треба спитати сусідів. Може, хтось знає, де зараз цей Торо Роро.

Кіттерон постукав у сусідні двері. Напрочуд вона відкрилася, і сусідка підказала, де шукати господаря артефакту. Як виявилося, Торо Роро насправді живе за вказаною адресою, але мила бабуся вкрай невтішно відгукувалася про нього, називаючи прощілиною і шахраєм, і сказала, що він більшу частину часу проводить на закритому стадіоні. Дорогу до нього нам показав один із місцевих хлопчаків. А ще від нього ми довідалися, що там проводять магічні турніри без правил. Їх заборонили на території всіх чотирьох світів.

Ми заглибились у нетрі. Тут уже рідко миготіли пішоходи, і освітлення було зовсім тьмяним. Біля однієї з печер висіла табличка «Громадська бібліотека», на стільці біля входу сидів здоровий бугай, який навіть не нагадував начитаного і витонченого працівника літературної сфери. Тон у нього був відповідний:

— Чого треба?

— Ми хотіли б потрапити до бібліотеки, — сказав Кіттерон слова, які йому підказав дворовий хлопчик.

— А у вас є абонемент?

— Ні, але ми готові сплатити за разове відвідування.

Я передала Кіттерону гроші, що залишилися у мене, до яких він додав свої і простяг монети охоронцеві. Його погляд зачепився за руку гарпію, на якій висів камінь-маячок.

— Що це? — спитав бугай.

— Білий лазурить. Допомагає стежити за пихатими особами.

— Грошей не треба. Лазуріт давай! — сказав басисто бугай.

— Ні. Він стоїть як десять абонементів до цієї бібліотеки.

Хруснувши шиєю, охоронець підвівся зі стільця і навис над нами. Він був на голову вище Кіттерона і вдвічі потужніший, хоч і гарпій був далеко не кволим хлопцем.

— Знаєш, ти віддав би йому камінь. А то сам забере й усередину не пустить, — прошепотіла Кіттерону на вухо.