Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Та, на жаль — і всупереч будь-якому здоровому глузду, — зв’язаних ворогів іноді бездумно кидають до приміщень, геть-чисто позбавлених цвяхів, годящих гострих камінців, скляних скалок чи навіть, в ідеальному випадку, достатньої кількості старих запчастин та інструментів, аби зібрати цілком функціональний бронеавтомобіль.
Він примудрився знову стати на коліна і засовав зв’язаними руками по щілинах підлоги й стін. Підійшла б навіть звичайна трісочка. Металевий уламок. Широко відчинені двері з написом «СВОБОДА». Він погодився б на будь-що.
Але надибав він тільки крихітне кружальце світла на підлозі. Колись давно з дошки тут випав сучок, і крізь отвір проходило світло — тьмяне помаранчеве світло.
Колон ліг і притулив до отвору око. На жаль, це привело в безпосередню близькість до отвору і його носа.
Сморід звідти йшов несамовитий.
Внизу вгадувалося щось на кшталт води — принаймні якась рідина. Напевне, він перебував над одним із численних міських каналів, які були, втім, прокладені століття і століття тому й нині не використовувалися — якщо про їхнє існування хтось узагалі пам’ятав — для тих цілей, для яких людство зазвичай використовує свіжу чисту воду (а саме — щоб зробити її настільки брудною й непридатною до пиття, наскільки це лише можливо). А цей конкретний канал ще й протікав під ринком худоби. Запах амонію увіп’явся в ніздрі Колона, неначе свердло.
Проте там, унизу, таки було світло.
Він затамував подих і позирнув ще раз.
За пару футів під собою він побачив малесенького плотика. На ньому акуратним рядочком були викладені зо пів дюжини щурів і горіла крихітна стружка свічки.
Невеличкий човник заплив у поле його зору. На дні човника лежав щур, а посеред нього сидів і гріб маленькими веслами...
— Скажений Малолюдок Артур?
Гном поглянув угору.
— Ну а це ще хто?
— Це ж я, ваш старий добрий друг Фред Колон! Ви не могли б подати руку допомоги?
— Якого ти там забув?
— Мене зв’язали і збираються вбити! Чому тут так жахливо пахне?
— Це старий канал Півнедзьоба. Сюди йдуть змиви з усіх хлівів на ринку, — Скажений Малолюдок Артур вищирився. — Відчуваєш силу і добро, які течуть у жилах твого міста? Зви мене Королем Золотої Ріки, га?
— Мене збираються вбити, Артуре! А вам на це попісяти!
— Ха, гарна ідея!
Клітини Колонового мозку спалахнули відчайдушним вогнем.
— Я вийшов на слід тих типів, які труїли ваших щурів, — заявив він.
— Гільдія щуроловів! — гаркнув Артур, ледь не впустивши весло. — Я так і знав, що це вони, еге ж? Я ж отут-о й полював на своїх щуриків! І тут, унизу, їх ще повно — дохлих, як позавчорашні покійники!
— Отож! І я повинен надати імена цих негідників командорові Ваймзу! Особисто! Маючи при собі обидві руки і обидві ноги! Він щодо цього дуже суворий!
— Ти шо, не бач, шо влігся прям на люк? — спитав Артур. — Чекай на місці.
Артурів плотик відплив із поля зору. Колон перекотився на спину. Незабаром у стіні поруч почувся шурхіт, а потім хтось копнув його у вухо.
— Ой!
— Мені за це заплатять? — поцікавився Скажений Малолюдок Артур, підіймаючи цурпалок свічки того типу, які стромляють у тортики на дитячих днях народження.
— А як же громадянський обов’язок?
— Ага, тобто не заплатять?
— Щедро, щедро заплатять! Обіцяю! А тепер розв’яжіть мене!
— Це шпагат, — повідомив Артур звідкись із району Колонових зап’ясть. — Геть негодяща мотузка.
Колон відчув, що його руки вільні, хоча зап’ястя досі відчували біль.
— А де ж той люк? — спитав він.
— Ти на ньому лежиш. У нього добре скидати всіляке сміття. Знизу в нього такий вигляд, ніби його роками не відчиняли. Чуєш, я зараз там унизу на кожному кроці бачив дохлих щурів! Здоровенні, як твоя макітра, і вдвічі дохліші. Мені таки не здалося, що ті, яких я вполював для Бура, були якісь пригальмовані!
Щось лунко тріснуло, і Колонові ноги теж вивільнилися. Він обережно сів і спробував хоч якось оживити їх розтиранням.
— Звідси є якийсь вихід? — спитався він.
— Для мене — купа, для такого жирного довбня, як ти, — нуль, — проголосив Скажений Малолюдок Артур. — Мусиш плисти.
— Ти хочеш, щоб я стрибнув отуди?
— Не бійся, не потонеш.
— Точно?
— Ага. Але можеш задихнутися. Знаєш же приказку про оте саме, по якому пливеш без весла?
— Це ж не воно, га? — спитав Колон.
— Вся річ у хлівах, — роз’яснив Скажений Малолюдок Артур. — Худоба, коли її замкнути в хліву на бійні, завжди нервується.
— Як я її розумію.
З-за дверей почулося рипіння підлоги. Колон із зусиллям зіп’явся на ноги.
Двері відчинилися.
Весь дверний отвір заповнила якась постать. Через світло за її спиною риси було годі розібрати, але Колон не міг не побачити два трикутні вогняні ока.
Сержантове тіло, яке в багатьох аспектах було куди розумнішим за вмонтований у нього мозок, зреагувало миттєво. Виділеним мозком адреналіном воно скористалося сповна: підстрибнуло на кілька футів угору і витягло ступні так, щоб обкуті сталлю носаки поліцейських черевиків синхронно вдарили у кришку люка. Шар багаторічного бруду та шар іржі, на яку перетворилося залізо, не витримали.
Колон полетів униз. На щастя, його тіло мало досить завбачливості, щоб затиснути власного носа саме в ту мить, коли він із гучним «Ляп» занурився в потік, характеристики якого неможливо описати пристойними словами.
Більшість людей, зненацька занурюючись у воду, намагаються чимшвидше знов почати дихати. Колон намагався якомога довше від цього утриматися. Про альтернативу страшно було й подумати.
Він виринув почасти через виштовхувальну дію газів, вивільнених його падінням; свічка Скаженого Малолюдка Артура на плотику, що розгойдувався хвилями за кілька футів від нього, спалахнула блакитним полум’ям.
Хтось приземлився на його шолом і пришпорив його, як вершник — коня.
— Праворуч! Уперед!
Наполовину плавом, наполовину пішки Колон почав пробиратися смердючим руслом. Жах надавав йому сил. Пізніше ці події виставлять рахунок організму, але зараз він ішов
