Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Ґолем не рухався.
— Ви продали його, правда ж, — тихо промовив Морква. — Чому?
Відповідь з’явилася на табличці ледь не миттєво:
ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
— Чому? Бо того вимагають ваші слова?
ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР!
Морква зітхнув. Людям потрібно дихати, рибі потрібно плавати, ґолемам потрібні господарі.
— Не знаю, чи зможу я дати цьому раду, але, повір, ніхто інший навіть не намагатиметься, — сказав він.
Дорфл не рухався.
Морква знову підійшов поближче до нього.
— Цікаво, чи старий жрець та пан Гопкінсон не зробили чогось... чи не допомогли щось зробити, — промовив він, дивлячись ґолемові в обличчя. — Цікаво, чи... опісля... це «щось» не пішло проти них, не витримавши тягаря цього світу...
Дорфл лишався незворушним.
Морква кивнув.
— Хай там як, ти вільний. Далі все у твоїх руках. Я допоможу тобі, чим зумію. Якщо ґолем — це річ, то він не може скоїти вбивства, ну а я продовжу з’ясовувати, чому все це відбувається. Якщо ж ґолем може скоїти вбивство, тоді ви — істоти, і те, як із вами поводилися, — жахливо й має припинитися. В кожному разі, Дорфле, ви у виграші.
Він повернувся спиною і переклав на столі кілька паперів.
— Головне лихо, — додав він, — у тому, що всі хочуть, аби інші вгадували їхні бажання й відтак облаштовували світ як належить. Напевне, навіть ґолеми.
Він знову обернувся до ґолема.
— Я знаю, що ви маєте якусь спільну таємницю. Але якщо так піде й далі, не лишиться нікого, щоб її берегти.
Він з надією подивився на Дорфла.
НІ. ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ. Я НЕ ЗРАДЖУ.
Морква зітхнув.
— Що ж, я тебе не примушуватиму, — він вищирився. — Хоча, знаєш, міг би. Я міг дописати в твій чем кілька слів. Наказати тобі говорити.
У Дорфлових очах спалахнуло полум’я.
— Але я цього не робитиму. Бо це було б не по-людськи. Ти нікого не вбивав. Я не можу позбавити тебе свободи, бо ти її й так не маєш. Ну ж бо. Можеш іти. Я ж так і так знаю, де ти живеш.
ПРАЦЮВАТИ ОЗНАЧАЄ ЖИТИ.
— Чого ґолеми хочуть, Дорфле? Я постійно бачив вашого брата, який завжди чимось зайнятий, але чого ви справді прагнете досягти?
Олівець зашкрябав по шиферній табличці.
ВІДПОЧИТИ.
Потому Дорфл розвернувся і вийшов з будинку.
— Прок*ття! — вигукнув Морква, що було для нього непростою лінгвістичною вправою.
Він побарабанив пальцями по столу, а тоді різко встав, вдягнув весь раніше скинений одяг та обладунки й рушив коридорами в пошуках Анґви. Вона була в кабінеті капрала Малодупко і бесідувала з ґноминею, спершись на стіну.
— Я відправив Дорфла додому, — сказав Морква.
— Він має дім? — здивувалася Анґва.
— Ну, назад на бійню. Але, можливо, зараз не найкращий час для ґолема ходити вулицями самому, тож я збираюся пройтися слідом за ним і... Капрале Малодупку, з вами все гаразд?
— Так точно, — відрапортувала Усмішка.
— На вас одягнено... одягнено... — свідомість Моркви бунтувала від самої думки про те, що було вдягнено на цьому ґномові, тож він наважився лише на:
— Кільт?
— Так точно. Спідниця, капітане. Шкіряна, капітане.
Морква спробував знайти годящу відповідь — і мусив обмежитися коротким:
— А.
— Я пройдуся з тобою, — вирішила Анґва. — А на чергуванні побуде Усмішка.
— Кільт... — промовив Морква. — Ох. Ну, е... просто стежте за порядком. Ми ненадовго. І... е... не виходьте з-за столу чергового, гаразд?
— Та годі, — сказала Анґва.
Коли вони вийшли в туман, Морква сказав:
— Ти не думаєш, що з Малодупком... коїться щось дивне?
— Як на мене, абсолютно типова жінка, — відповіла Анґва.
— Жінка? Ти сказала, що він — жінка?
— Вона, — уточнила Анґва. — Це, знаєш, Анк-Морпорк. У нас тут є різні займенники.
Вона буквально нюхом відчувала його збентеження. Звичайно, всі розуміли, що десь під усіма цими шарами шкіряного одягу та кольчужного плетива ґноми складаються з достатньої кількості статей, щоб забезпечувати виробництво нових ґномів, але це була не та тема, яку ґноми обговорювали, — хіба що на тій стадії флірту, коли нестача точних відомостей могла спричинити серйозні ускладнення.
— Що ж, хочеться думати, що вона матиме достатньо гідності, аби тримати це при собі, — сказав нарешті Морква. — Тобто я нічого не маю проти жінок. Я абсолютно впевнений, що до них належить, наприклад, моя прийомна матінка. Але я не думаю, що, розумієш, було б дуже розумно привертати до цього увагу навколишніх.
— Моркво, по-моєму, у тебе негаразди з головою, — сказала Анґва.
— Що?
— По-моєму, вона у тебе застрягла в твоїй же дупі. Тобто — та щоб тобі грець! Дещиця косметики та одяг — і ти вже реагуєш так, ніби вона перетворилася на панну Вава Вум і почала танцювати на столах у «Скунсовому хвості»!
Кілька секунд тривала вражена тиша: уяву обох раптом опанувало видовище стриптизерки-ґномині. Уява обох збунтувалася.
— Хай там як, — сказала Анґва, — але якщо і в Анк-Морпорку неможливо бути самою собою, то де це можливо взагалі?
— Коли це помітять інші ґноми, виникнуть проблеми, — вимовив Морква. — З-під цієї спідниці майже видно його коліна. Тобто її коліна.
— Всі мають коліна.
— Нехай, але афішувати їх означає напрошуватися на неприємності. Я хочу сказати, я-то звик до колін. Я можу бачити коліна й думати: «А, гаразд, коліна, це просто такі суглоби на ногах», — але дехто з хлопців...
Анґва принюхалася.
— Тут він повернув ліворуч. Дехто з хлопців що?
— Ну... Просто я не знаю, як вони відреагують. Не варто тобі було її заохочувати. Я хочу сказати, звісно, існують ґноми-жінки, але... Ну, тобто вони мають гідність цього не показувати.
Він почув, як Анґві перехопило подих. Коли вона заговорила знову, її голос лунав звідкись здаля.
— Моркво, ти знаєш, що я завжди поважала твоє ставлення до громадян Анк-Морпорка.
— І?
— Я завжди була вражена тим, наскільки ти не звертаєш уваги
