Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Це все? Я можу йти?
— Звичайно, і...
Двері з грюкотом зачинилися.
— Молодець, — сказала Анґва. — Отже, тепер ти маєш ґолема. Ти дійсно знаєш, що віднині все, що він зробить, лежить на твоїй відповідальності?
— Якщо так, чому на вулицях трощать саме їх?
— Слухай, як ти збираєшся його використовувати?
Морква замислено поглянув на Дорфла, який втупився в землю.
— Дорфле?
Ґолем підняв погляд.
— Ось угода купівлі-продажу. Тобі не потрібен господар.
Ґолем двома товстими пальцями прийняв документ.
— Це означає, що ти належиш сам собі, — підбадьорливо сказав Морква. — Ти сам собі господар.
Дорфл знизав плечима.
— А чого ти чекав? — спитала Анґва. — Думав, він побіжить запускати святковий феєрверк?
— Здається, він не розуміє, — відказав Морква. — Деякі ідеї дуже нелегко вкласти іншим у голови...
Він раптом замовк.
Потому вийняв папера з Дорфлових пальців.
— Припускаю, що це може спрацювати, — сказав він. — Так, це буде мати вигляд певного... втручання. Але, зрештою, те, що вони таки розуміють, — це слова...
Він потягнувся, відкрив Дорфлів череп і вкинув угоду всередину.
Ґолем моргнув. Це означало, що його очі згасли й засвітилися знову. Він дуже повільно підняв одну руку і поплескав себе по маківці. Потім витягнув другу руку і став повертати її то так, то сяк, ніби ніколи раніше не бачив руки.
Подивився на свої ступні, роззирнувся на огорнуті туманом будинки. Поглянув на Моркву. Підняв погляд на хмари над вулицею. Знову поглянув на Моркву.
А тоді, дуже плавно, зберігаючи стійку «струнко», гупнувся навзнак на бруківку. Світло в його очах згасло.
— Ну ось, — сказала Анґва. — Зламався. Можемо йти?
— Очі ще трохи жевріють, — відгукнувся Морква. — Напевне, для нього це було трохи занадто. Ми не можемо його тут полишити. Можливо, якщо я вийму договір...
Він опустився біля ґолема на коліна і потягнувся до кришки на його черепі.
Дорфлова рука метнулася з такою швидкістю, що видавалося, ніби вона взагалі не рухалася. Просто раптом опинилася на капітановому зап’ясті.
— О, — сказав Морква, обережно забираючи свою руку. — Йому явно... кращає.
— Чш-ш-ш, — сказав ґолем.
Його голос змушував тремтіти сам туман.
Ґолеми мали роти. Це передбачалося їхньою конструкцією. Але рот цього конкретного ґолема наразі був розтулений, і в ньому виднілася тонка смужка червоного вогню.
— О боги, — задкуючи, промовила Анґва. — Ґолеми ж не повинні розмовляти!
— Чш-ш-ш!
Це було не слово — швидше, звук пари, що виходить із чайника.
— Я знайду шматочок таблички, — сказав Морква, поспішно роззираючись навсібіч.
— Чш-ш-ш!
Дорфл із зусиллям зіпнувся на ноги, акуратно відсторонив капітана і попростував геть.
— Тепер задоволений? — спитала Анґва. — Я з цією нещасною потворою більше не піду! Може, він іде до річки топитися!
Морква пробіг кілька кроків слідом за глиняною фігурою, потім зупинився і пішов назад.
— Чому ти так їх ненавидиш? — спитав він.
— Ти не зрозумієш. Не зрозумієш, я справді так думаю, — відповіла Анґва. — Це ж... нежить. Вони... ніби постійно нагадують мені, що я теж — не людина.
— Але ти — людина!
— Три тижні з чотирьох. Ну як ти не розумієш, що тому, хто постійно змушений себе контролювати, нестерпно бачити, що до отаких ставляться цілком спокійно? Вони ж навіть не живі. Але можуть ходити, де заманеться, і ніколи не чують від інших ремарочок про срібло та часник... принаймні досі не чули. Це ж просто робочі механізми!
— Безумовно, саме так до них і ставляться, — погодився Морква.
— І знову ти такий логічний! — вибухнула Анґва. — Ти завжди намагаєшся зрозуміти всіх інших! Невже ти не можеш хоч спробувати побути нещирим?
На кілька хвилин Ноббі таки лишився сам посеред гамору вечірки — і, відштовхнувши від столу когось із лакеїв та схопивши першу-ліпшу миску, саме вишкрібав її своїм ножем, коли з-за спини почулося:
— А, вельможний де Ноббс.
Він обернувся.
— Га? — спитав він, попередньо облизнувши ножа й тепер витираючи його об скатертину.
— Ви маєте хвилинку, найясніший пане?
— Просто робив собі бутерброда з м’ясною намазкою, — пояснив Ноббі.
— Це паштет із фуа-гра, ваша світлосте.
— А, он воно як називається. «Теляча паста від Липуцького» перченіша, скажу я вам. Хочете перепелине яйце? Тільки вони маленькі дуже.
— Ні, дякую...
— Зате їх тут достобіса, — продовжив щедрий Ноббі. — І на халяву. Безплатно тобто.
— Навіть у цьому ви...
— Я можу пів дюжини зразу ковтнути. От гляньте...
— Вражаюче, мій пане. Втім, мене цікавить, чи не могли б ви приєднатися до нашої невеличкої компанії в кімнаті для паління?
— Фгмф? Мфгмф фгмф мг-гдф?
— Саме так.
Товариська рука обхопила Ноббі за плечі, і його спритно скерували геть від столу, проте він рушив не раніше, ніж прихопив тареля з курячими ніжками.
— Стільки людей хочуть із вами зустрітися...
— Мф-ф-фгмф?
Сержант Колон спробував відчистити одяг, але намагатися відчистити одяг водою з Анку — справа не з простих. Найбільше, на що тут можна сподіватися, — рівномірний сірий колір.
Фред Колон, одначе, не здатен був досягти Ваймзового рівня філософського відчаю. Ваймз був схильний вважати життя настільки сповненим хаотичних подій, що шанси на появу в ньому хоч якоїсь логіки та послідовності є надзвичайно низькими. Колон, натура зі значно більш життєрадісним характером і куди повільнішим мозком, вперто тримався думки, що Докази — це Важливо для Слідства.
Чому його зв’язали саме шпагатом? На руках і ногах ще й досі було видно сліди.
— Ви впевнені, шо не знаєте, шо то за місце? — спитався він.
— Ти ж сам туди приперся, — відповів Скажений Малолюдок Артур, дрібочучи поруч. — То чого ти не зна?
— Бо було темно, туман, і я не звернув уваги, от і все. Я ж просто прогулювався.
— Ага, догулявся!
— Не відволікайтеся. Де я був?
— Звідки я знаю, — відказав Артур. — Я полюю під усім районом. Яке мені діло, шо там наверху. Я ж казав, щури — вони скрізь лазять.
— А в цьому районі нема виробництва шпагату?
— Тут бійні і ринок худоби, я ж тобі казав. Ковбаса, мило і
